Навчальний посібник. Українська література

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ ДОНЕЦЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ДОНЕЦЬКИЙ РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ ІНСТИТУТ ДОДАТКОВОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 5 клас Навчальний посібник Донецьк 2016 2 ББК 83.3 (4Укр) У45 Затверджено на засіданні Вченої ради Донецького РІДПО (протокол № 5 від 20.06.2016 р.) Загальна редакція: Полякова Л.П., міністр освіти і науки ДНР, доктор наук з державного управління, професор, член- кореспондент Російської академії природознавства Чернишов О.І., ректор Донецького РІДПО, кандидат педагогічних наук, доцент, академік Міжнародної академії наук педагогічної освіти Консультанти: Сімонова І.В., заступник міністра освіти і науки ДНР Зарицька В.Г., проректор з науково-педагогічної роботи Донецького РІДПО, кандидат філологічних наук, доцент Укладачі: Корольова Л.В.., методист відділу української мови та літератури Донецького РІДПО Латишева С.О., учитель української мови та літератури Макіївської ЗШ №57 Шевченко Л.Г., методист з української мови та літератури методичного кабінету управління освіти адміністрації міста Горлівки Панченко О.Є., директор методичного кабінету управління освіти адміністрації міста Горлівки Лєвашова О.М., методист з української мови та літератури методичного кабінету управління освіти адміністрації міста Харцизька Іноземцева О.Л., учитель української мови та літератури Зугреської ЗШ №9 управління освіти адміністрації міста Харцизька Захарченко Н.Ю., учитель української мови та літератури Горлівської ЗШ №55. Рецензенти: Білоконь С.О., доцент кафедри української філології та прикладної лінгвістики ДонНУ, кандидат філологічних наук Лискова О.В., завідувач районним методичним кабінетом відділу освіти адміністрації Калінінського району міста Донецька Добровольска Т.М., учитель української мови та літератури Донецької ЗШ №77 У45 Українська література. 5 клас: Навчальний посібник / Укл. Корольова Л.В., Латишева С.О., Шевченко Л.Г. та ін. / За заг.ред. Л.П.Полякової, О.І.Чернишова. – Донецк, 2016. – 222 с. Навчальний посібник «Українська література, 5 клас» укладено відповідно до чинної програми «Українська література, 5-9 класи» (для загальноосвітніх організацій ДНР з навчанням російською мовою та вивченням української мови). Посібник містить художні твори, теоретичні поняття, біографічні відомості про письменників. Різнорівневі та творчі завдання орієнтовані на вікові особливості п'ятикласників. Матеріали даного посібника можуть бути використанні для самостійного вивчення предмета. © Донецький РІДПО, 2016 3 Любий друже! Ти тримаєш у руках книгу, яка може стати твоїм вірним другом, супутником і порадником у захоплюючій мандрівці країною Літератури. Вона поведе тебе у чарівний і дивовижний світ художнього слова, яке є найдорожчим скарбом в історії людства. Кожний письменник разом з героями своїх творів охоче спілкуватиметься з тобою. Ти зрозумієш, якими важливими для тебе та інших є вияви доброти, людяності й відповідальності, любові до рідного краю. Відчуєш, як завдяки любові та співчуттю, турботі про навколишній світ ти стаєш багатшим і кращим. Не раз твоє серце буде стискатися від хвилювання за долю героїв творів або калатати від захоплення їхніми вчинками! Ти будеш тішитися їхніми перемогами і сумувати через їхні невдачі. Але байдужим, сподіваємось, не залишишся, бо в цій книзі зібрані кращі літературні твори. Крім художніх текстів та цікавих завдань, знайдеш чимало корисної інформації, яка допоможе тобі при вивченні літератури рідного краю, на уроках громадянськості Донбасу. Дорогий п’ятикласнику, бажаємо цікаво й корисно провести час з посібником. Отже, час вирушати у незвичайну мандрівку в дивосвіт художньої літератури. 4 Любий друже! Під час подорожі дивовижним світом української літератури, тобі будуть допомогати помічники. Прислухайся до їх порад – уявляй, твори, фантазуй разом із ними. Успіхів тобі у цій подорожі! - зупинись посередині великого за обсягом твору та перевір свою уважність і розуміння змісту - поміркуй над прочитаним, виконай завдання - запиши запропоновані слова до свого літературного словничка - це цікаво знати - виконай додаткове завдання творчого характеру - перевір себе наприкінці кожного розділу, виконай завдання Мудрої Сови 5 ВСТУП ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК МИСТЕЦТВО СЛОВА Книги - кораблі думок, що мандрують у часі і дбайливо несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління. Ф. Бекон Мистецтво – це творче відображення дійсності за допомогою художніх образів. Види мистецтва: література, живопис, музика, хореографія, скульптура, архітектура, кінематограф, театр, декоративно-прикладне мистецтво тощо. Література (від латин literature – написане, littera – буква) – один з основних видів мистецтва, мистецтво слова. Художня література має три роди: епос (казка, оповідання, повість, роман тощо), лірика (вірш, пісня, романс, гімн, сонет тощо), драма (комедія, трагедія, власне драма). 6 СВІТ ФАНТАЗІЇ, МУДРОСТІ Чудеса, що мене чекають у міфі, перевершують усякі чудесності казки. А завше постачають їй матеріал чудесності. Аза Тахо-Годі Ознайомившись із матеріалом, ти: дізнаєшся навчишся зрозумієш  про українські народні міфи та легенди;  про українські народні перекази  тлумачити зміст творів, вміщених у посібнику  чим легенда відрізняється від міфу;  чим легенда відрізняється від переказу Згадай вивчене  Що таке фольклор?  Чим народний твір відрізняється від літературного?  Які різновиди фольклорних творів ти знаєш? и живемо у XXI ст., тож маємо можливість і читати художні твори, і слухати їх в аудіозапису, і переглядати в театрі, у мережі Інтернет чи по телевізору. Навіть найдавніші твори, які виникли тоді, коли людина ще не винайшла письмо, нині надруковані в книжках. Вони дійшли до нас із сивої давнини. А як? Коли не було писемності, люди передавали їх із уст в уста (звідси й прикметник усний), від покоління до покоління. Міфи, легенди, казки, перекази, пісні, загадки, прислів’я складали талановиті люди, імена яких тепер невідомі. Первинний варіант таких творів із часом зазнавав змін. Скажімо, пісню, що подобалася людям, переспівували в різних місцевостях, постійно вносячи в неї щось своє, удосконалюючи її. До нас дійшла велика кількість народних казок, легенд, переказів... Усі ці твори називають фольклором (від англ. folk-lore – народна мудрість), або усною народною творчістю. Найдавнішими видами усної народної творчості є міфи й легенди. У легендах здебільшого йдеться про реальну людину, яку знає і любить народ, або про визначну історичну подію. Найпопулярніші легенди розповідають про вчинки Богдана Хмельницького, Максима Залізняка, Сави М 7 Савура. Цих історичних постатей народ наділив неймовірною силою та відвагою, часто їхні можливості було перебільшено, як у казках. Отже, казковість, фантастичність – яскрава прикмета легенди. Учені поділяють легенди на три різновиди: міфологічні, біблійні та героїчні. Легенди міфологічні біблійні героїчні уявлення про Всесвіт, природу, богів, демонів життя святих, перших християн героїчні вчинки реальних історичних осіб До словникової скарбнички У міфах, на відміну від легенд, ідеться про вигаданих багатою людською фантазією богів і демонів. Цей вид фольклору виник у той час, коли в людей було ще дуже спрощене, примітивне уявлення про навколишній світ і вони відчували беззахисність і безсилля перед стихійними силами природи. У чому ж тоді полягає відмінність між міфом і казкою? Казки і в далекі від нас часи, і на етапі створення сприймалися як плід людської фантазії, а ось до міфів тоді ставилися як до чогось імовірного, реального. Поміркуй над прочитаним, виконай завдання  У чому полягає відмінність між міфом і легендою? Це цікаво знати Легенда – це розповідь казкового чи фантастичного характеру про незвичайну подію або життя й діяльність якоїсь особи. Міф – це розповідь, що передає уявлення наших далеких предків про створення світу, його будову, про богів і демонів, різних фантастичних істот. Зоря – символ животворної й родючої природи; дівчини-красуні, кохання; нового щасливого життя; світлого духу, оборонця людей; очей Бога. Здавна в народі зорі сприймали то як дітей Сонця і Місяця, то як запалені Богом свічки на честь народжених людей. Язичники вважали зорі вікнами неба, через які боги дивляться на світ (із «Словника символів»). 8 ПРО ЗОРЯНИЙ ВІЗ олись давно, а де саме – невідомо, та трапилася велика посуха. І була вона така, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть- чисто вся вода, і люди без води почали хворіти та мерти. У тім краю, де ото трапилася така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-на-всього одна дочка. Удова без води захворіла, і дочка, щоб не вмерла її мати, узяла глечик та й пішла шукати воду. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі зустріла одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його від смерті. Далі вона зустріла другого, такого ж самого; потім третього, четвертого і, нарешті, сьомого. Усім давала пити й усіх урятувала від смерті. Води залишилось у неї тільки на самому дні. Ішла вона, ішла й по дорозі сіла відпочити, а глечик поставила біля себе на землі. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитися та й перекинув глечик. Коли той глечик перекинувся, то з нього вилетіло сім великих зірок і восьма маленька, та й поставали на небі. Ото ті зірки і є Віз, або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма, маленька, – так то душа собаки, що перекинув глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну. К 1. Коли і де відбувалися події, описані в легенді? 2. Опиши посуху, яка сталася в тій країні. 3. Куди вирушила дівчина? Кого вона зустріла по дорозі додому? 4. Як пояснили люди появу на небі сузір’я Великого Воза? 5. Назви фантастичне й реальне у творі. 6. Які риси людського характеру прославляє легенда? 7. До якого різновиду легенд ти б відніс оповідь «Про Зоряний Віз»? 9 ЧОМУ ПЕС ЖИВЕ КОЛО ЛЮДИНИ авно, дуже давно жив собі самітний пес. Нарешті надокучило йому самому блукати в лісі, і він вирішив знайти собі друга-товариша. Але хотів, аби цей його товариш був найсильніший з усіх тварин. Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже: — Вовче, брате, живімо разом! Вовк відповів: — Чому би ні! Почали жити разом. Раз, як ночували в лісі, почув пес якийсь шелест і почав трястися-боятися. Збудив вовка, а той йому й каже: — Будь тихо, бо прийде ведмідь і з’їсть нас! Пес тоді здогадався, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже: — Ведмедю, братику, живімо разом! — Коли разом, то разом, – відповів ведмідь. Минула коротка доба. Раз на зорях почув пес якийсь шелест і почав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав: — Заховаймося в корч, бо ще надійде лев і роздере нас обох! Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Залишив ведмедя й пішов до двору короля лева. — Леве, леве, королю звірів, живімо разом! — За слугу прийму тебе, – відповів лев. Пес зостався з ним. Одного разу ввечері почав пес боятися й почав вити, гавкати. Вибіг лев із палати й каже йому: — Мовчи, бо ще надійде людина й застрелить нас обох! Пес замовк, але здогадався, що людина має бути сильнішою, коли її лев боїться. Пішов пес до людини й пристав на службу до неї. Від того часу й живе пес з людиною. Д 1. Що змусило собаку податися на пошуки? 2. Чому він не залишався з тваринами, яких зустрічав? 3. Хто став для собаки другом та захисником? 4. Як ти ставишся до домашніх тварин? Чи маєш собаку? 5. Обґрунтуй, чому людина – цар природи. 10 БЕРЕГИНЯ о Сварога та Берегині постійно приходили люди, щоб подивитися на хатину, піч і жорна, скуштувати того дива, що хлібом зветься й схоже на сонце. І сказали їм Сварог і Берегиня, щоб виходили вони з печер і будували світлі хати, щоб не ходили в диких шкурах, а вчилися ткати полотно та ходити в білому одязі, як личить дітям Білобога. Люди слухали й раділи, але коли надходила ніч, страх виповзав відусіль, бо земля починала трястись і гойдатись. То лютував Чорнобог. Наслав Чорнобог на людей своє чорне військо – стадо ящерів, якому наказав знищити Сварога, Берегиню й сварожичів. Не могли зупинити чорних ящерів ані мечі сварожичів, ані палаючі смолоскипи самого бога Сварога. І тільки Берегиня в яскраво-білому вбранні з вишитими червоними «стрілами Перуна» та «соколами» змогла це зробити. Вона пішла на ящерів з піднятими догори руками – і грізне військо відступило. Ящери відповзали назад, поки не потопилися в річці Росі й не перетворилися на скелі. З того часу люди вважають Берегиню богинею краси, великою охоронницею. Вони вирізьблюють її образ на дверях, віконницях, вишивають її постать на рушниках і сорочках, щоб Берегиня завжди захищала їх від усього злого. Д 1. Яким чином берегиня хотіла облагородити життя людей? 2. Яка мета була в Чорнобога? 3. Чому Берегиня перемогла темні сили Чорнобога? Як про це зазначено у творі? 4. Що сталося з «військом» Чорнобога? 5. Яких практичних навичок навчили людей Сварог та Берегиня? 6. Як шанували люди Берегиню у власних оселях? 7. Чим тебе вразив цей твір? У чому полягає його повчальне й виховне значення? 11 Це цікаво знати ДАЖБОГ ин великого Сварога, славетний Дажбог-Сонце, довгі роки владарював над богами, людьми й над усім світом. Він був родоначальником русів, першим їхнім князем і незмінним покровителем. Наші пращури гордо казали про себе: «Ми внуки Дажбога – улюбленці богів, ... ми славимо Дажбога, і буде він наш по крові тіла...». Дажбог уособлював мужність, обличчя його уявлялося подібним до сонячного кола, із русявою бородою-промінчиками. У правій руці він тримав величезний турячий ріг з вином, а ліва торкалась руків’я довгого меча, що висів на поясі, – бо Дажбог був богом даючим і караючим. У пожертву Дажбогові приносили млинці, полотно, дари полів і лісів, вино, гроші тощо. Йому молилися, звертаючись так: «Дажбоже наш трисвітлий! Славу творімо тобі, нехай летить вона птицею ясною, сповіщаючи всім предкам нашим, що шануємо та поклоняємося Сонцю всевишньому, отцю кревному – Дажбогу нашому». С Берегиня – захисниця людей від усякого зла, добра «хатня» богиня. Вона оберігала оселю, малих дітей, добробут сім’ї. Відгомін про неї знаходимо в словах оберігати. Обереги – магічні предмети, фігури, яким приписувалася таємнича сила. 1. Яким у творі зображений Дажбог? 2. Чому наші пращури з почестю йменували себе «Дажбожими онуками»? 3. Що символізувало те, що «у правій руці Дажбог тримав величезний турячий ріг з вином, а ліва торкалась руків'я довгого меча»? Умотивуй власні міркування. 4. Яке похвальне й виховне значення має твір? 12 До словникової скарбнички НЕОПАЛИМА КУПИНА уло це дуже давно. Два королі – польський та угорський – об’єднали свої війська й підступили до стін славного міста Дорогобужа (тепер райцентр Смоленської області, Росія.). Захисникам града зайди передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї й здатися в полон. За це королі обіцяли всім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували, що місто буде спалене й на ласку переможців сподіватися нічого. Коли минув відведений час на роздуми, із Дорогобужа вийшов посланець. Зайди-воїни зустріли його й провели на узвишшя, де на золочених стільчиках сиділи королі. — Я приніс відповідь на ваш лист, – сказав посланець і передав угорському та польському владарям бадилину із схожим на ясенове листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці. — Як?! – здивувалися владарі. – Оце й усе? Посланець поклонився: — Мені старійшини доручили передати тільки це. А ще веліли сказати, якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно. Зібрали королі своїх радників і наймудріших мужів. Думали, думали – ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм цим зелом. Коли знайшовся один: — Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє. Він узяв із багаття палаючу гілку й підніс її до квітучого куща. У ту ж мить увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений – такий же рожево квітний, усміхнений. Б Сварог – бог Сонця, світла та добра. У давніх русів Сварог – бог- творець, покровитель неба, мудрості, заступник шлюбу й ковальської справи, ремесел. Батько богів. 13 І всі зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорогобужа на ультиматум. І мовив угорський король польському: — Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїнів додому. І тобі раджу зробити те ж саме. Давно це було... Відтоді сотні разів вороги завойовували наш край, але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітують кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі та її народу. До словникової скарбнички Це цікаво знати Купина – це лісова трав’яниста рослина з білими квітами, подібна на конвалію. Ультиматум – категорична вимога, що супроводжується погрозою. Групочок – невеликий пагорб. 1. Про яку квітку йдеться в оповіді? 2. 3 якою метою чужоземці прийшли до Дорогобужа? 3. Як тлумачили ворожі володарі відповідь мешканців? 4. Чим дивувала ворогів не бачена ними раніше квітка? 5. На твою думку, які риси характеру притаманні загарбникам та мешканцям міста? 6. Як використовується символ купини у відомій іконі? 7. Що цікавого ти дізнався з цього твору? 17 вересня Православна церква вшановує ікону Божої Матері «Неопалима Купина». Назва ікони походить від одного із старозавітних прообразів, що вказував на Богоматір: неопалима купина є той кущ, який пророк Мойсей бачив – він «горить у вогні, але не згорає». (Вих. 3.2) 14 ЧОМУ В МОРІ Є ПЕРЛИ І МУШЛІ юбилися дівчина з хлопцем. Та дівчина була царського роду, а хлопець – з бідної сім’ї. От довго зустрічалися вони тайком і якось наважилися просити в царя благословення на шлюб. Але батько дуже любив свою дочку, бажав їй щастя й заможного життя, тому не хотів віддавати за бідного. Однак доньці відмовити не міг – дуже вже вона плакала, благаючи не ламати її долі, не позбавляти щастя з коханим. Тому батько буцімто погодився, а сам потай підшукував доньці багатого хлопця. Донька день у день питає: — Коли, тату, призначите весілля? А батько їй: — Скоро, скоро. От уже шиють тобі весільну сукню із серпанком, посаг готують. Незабаром дівчина відчула, що батько щось лихе має на думці. Вона пішла на берег моря, сіла й зажурилась. Дівчина знала батька дуже добре й здогадалася, що той не відступиться від свого задуму віддати її за багатія. Вона вирішила, що краще померти, аніж жити з багатим нелюбом. Так вона сиділа й подумки прощалася з білим світом – і раптом випливла до неї з моря величезна золота черепаха і каже: — Не плач, не журися, голубко. Я тобі допоможу. Візьми цей камінь, розбий його – і всередині знайдеш голку. Уколи нею свій палець і побачиш, що буде. Сказала й викинула на берег дивний камінь, що змінювався на сонці всіма барвами веселки. Дівчина легко розбила той камінь, бо він був крихкий. Узяла голку й уколола собі палець. Стало їй дуже боляче, і вона заплакала. Її сльози скапували в море й ставали перлинами, а крапельки крові перетворилися на мушлі. Дівчина зібрала перлини й віднесла їх своєму коханому. Коли батько побачив, яке багатство має хлопець, то вже не опирався і призначив день весілля. Так черепаха допомогла закоханим, а в морі відтоді є перли й мушлі. Л 1. Що таке мушлі? Звідки вони беруться? 2. Як з’являються перлини? Що сприяє цьому? 3. Чи сподобалась тобі легенда? Який зв’язок вона має з реальністю? 15 Виконай завдання мудрої сови Перевір свої досягнення І рівень 1. Розповідь казкового чи фантастичного характеру про незвичайну подію або життя й діяльність якоїсь реальної особи називається а) міфом; б) казкою; в) легендою; г) літописом. 2. Віз на нічному небі складається із зірок а) чотирьох; б) семи; в) восьми; г) десяти. 3. Собака, за легендою, шукав собі друга-товариша в такій послідовності: а) вовк – ведмідь – людина – лев; б) лев – ведмідь – людина – вовк; в) людина – вовк – ведмідь – лев; г) вовк – ведмідь – лев – людина. 4. Про язичницьких богів ідеться в легенді (міфі) а) «Берегиня»; б) «Неопалима купина»; в) «Про Зоряний Віз»; г) «Чому в морі є перли і мушлі». 5. Установи відповідність за таблицею: Легенда (міф) Уривок 1) «Берегиня» 2) «Неопалима купина» 3) «Дажбог» 4) «Чому в морі є перли і мушлі» А) Коли батько побачив, яке багатство має хлопець, то вже не опирався й призначив день весілля. Б) Вона пішла на ящерів з піднятими догори руками — і грізне військо відступило. В) Він був родоначальником русів, першим їхнім князем і незмінним покровителем. Г) Думали, думали — ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм цим зелом. Д) Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до землі нагинався. Вищий пілотаж Склади свою легенду про якусь рослину, тварину, сузір’я чи географічну назву. 16 ЛІТЕРАТУРНІ КАЗКИ Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, у якій би не працював Іван Франко і в якій би він не був великий. П. Загребельний Опрацювавши матеріал розділу, ти дізнаєшся навчишся зрозумієш  про дитинство письменника-казкаря;  особливості літературної казки, зможеш їх пояснювати  розрізняти головних і другорядних персонажів;  давати власну оцінку вчинкам і поведінці персонажів казки  негативну роль лицемірства, зазнайства і хвалькуватості в житті сучасної людини ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО 7 серпня 1956 року у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у сім’ї відомого на всю округу коваля родився син – рудоволосий, ясноокий хлопчик. Мама називала його Ясьо. Дорослі не завжди могли задовольнити цікавість хлопчика, адже він просто засипав їх різноманітними «Як? Чому? Для чого?». Часто у відповідь хлопчина чув фразу: «Виростеш – про все дізнаєшся сам». Ріс Івась товариським та працьовитим, любив природу. Від матері почув та запам’ятав багато пісень, успадкував любов до народної творчості. В шість років хлопчика віддають до школи у сусіднє село, звідти він переходить у так звану «нормальну» школу при монастирі у Дрогобичі, а ще пізніше – до Дрогобицької гімназії. Іван Франко мав феноменальну пам'ять. Він за 10 днів навчився читати українською мовою, знав напам’ять майже всі твори Шевченка, а також міг практично дослівно переказати лише раз почуту від вчителя годинну 17 лекцію. Івась рано залишився сиротою. Коли йому було 9 - помер тато. У сім’ю прийшов вітчим, який все зробив, щоб хлопець продовжив навчання. У 16 років втратив маму, а вітчим одружився вдруге. Серед однолітків виділявся умінням робити все швидко. Іван Франко швидко читав, писав, умів швидко орієнтуватися в різноманітних ситуаціях. Перші вірші письменника були надруковані у журналі «Друг», коли Іванові виповнилось 18. Любив носити одяг темних кольорів, нешнуровані черевики і вишивану сорочку. Письменник був завзятим рибалкою, любив грибництво і піші прогулянки. Мріяв про власний велосипед, але через бідність так і не зміг його купити. Помер Іван Якович Франко у ніч з 27 на 28 травня 1916 року Поміркуй над прочитаним, виконай завдання Перед тобою віхи життя і творчості І.Я. Франка. Але тут є пропуски… 1. Народився І.Я.Франко 27 серпня _______року. 2. Івася віддали до школи, коли йому було _____ років і вже через ______ днів він навчився читати. 3. У _____ років хлопець залишився без батька, а в _____ і без матері. 4. Перші вірші письменника були надруковані у журналі _______, коли Іванові виповнилось ____. 5. Помер І.Я.Франко 28 травня ______ року. 18 ФАРБОВАНИЙ ЛИС ив собi в однiм лiсi Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кiлька разiв гонили його стрiльцi, травили його псами, заставляли на нього залiза1 або пiдкидали йому затруєного м'яса, нiчим не могли йому доїхати кiнця. Лис Микита кпив 2 собi з них, оминав усякi небезпеки, ще й iнших своїх товаришiв остерiгав. А вже як вибрався на лови – чи то до курника, чи до комори, то не було смiлiшого, вигадливiшого та спритнiшого злодiя над нього. Дiйшло до того, що вiн не раз у бiлий день вибирався на полювання i нiколи не вертав з порожнiми руками. Се незвичайне щастя i та його хитрiсть зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нiчого неможливого для нього. — Що ви собi думаєте! – величався вiн перед своїми товаришами. – Досi я ходив по селах, а завтра в бiлий день пiду до мiста i просто з торговицi Курку вкраду. — Ет, iди, не говори дурниць! – уговкували його товаришi. — Що, дурниць! Ану, побачите! – решетився Лис. — Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хiба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили i не роздерли. — От же побачите, i в Блоху не перекинуся, i не роздеруть мене! – товк своє Лис i поклав собi мiцно зараз завтра, в сам торговий день, побiгти до мiста i з торговицi вхопити Курку. Але сим разом бiдний Микита таки перечислився. Помiж коноплi та кукурудзи вiн залiз безпечно аж до передмiстя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися мiж яриною, дiстався аж до серед мiстя. Але тут бiда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збiгати на торговицю i вернути назад. А на вулицi i на торговицi крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, конi гримлять копитами, свинi квичуть, селяни гойкають – одним словом, клекiт такий, якого наш Микита i в снi не бачив, i в гарячцi не чував. Але що дiяти! Наважився, то треба кiнчити те, що зачав. Посидiвши пару годин у бур'янi коло плоту, що притикав до вулицi, вiн освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди i як найлiпше бiгти, щоб осягнути свою цiль. Лис Микита 1 Залiзо – пастка. 2 Кпити –глузувати. Ж 19 набрав вiдваги, розбiгся i одним духом скочив через плiт на вулицю. Вулицею йшло i їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримiтив, i нiкому до нього не було дiла. "От Пес так Пес", — думали собi люди. А Микита тому й рад. Знiтився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сидiли жiнки, держачи на решетах, у кошах i кобелях3 на продаж яйця, масло, свiжi гриби, полотно, сiм'я, курей, качок i iншi такi гарнi речi. Але не встиг вiн добiгти до торговицi, коли йому настрiчу бiжить Пес, з iншого боку надбiгає другий, там видить третього. Псiв уже наш Микита не обдурить. Зараз занюхали, хто вiн, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхiття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропi: що тут робити? куди дiтися? Недовго думаючи, вiн шмигнув у найближчi створенi сiни, а з сiней на подвiр'я. Скулився тут i роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не бiжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвiр'ї в кутi стоїть якась дiжка. От вiн, недовго думаючи, скiк у дiжку та й сховався. Щастя мав, бо ледве вiн щез у дiжi, коли надбiгли пси цiлою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи. — Тут вiн був! Тут вiн був! Шукайте його! – кричали переднi. Цiла юрба кинулася по тiсненькiм подвiр'ї, по всiх закутках, порпають, нюхають, дряпають – Лиса анi слiду нема. Кiлька разiв пiдходили й до дiжi, але негарний запах, який iшов вiд неї, вiдгонював їх. Вкiнцi, не знайшовши нiчого, вони побiгли далi. Лис Микита був урятований. Урятований, але як! У дiжi, що так несподiвано стала йому в пригодi, було бiльше як до половини синьої, густо на олiї розведеної фарби. Бачите, в тiм домi жив маляр, що малював покої, паркани та садовi лавки. Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану i вiдразу розробив собi цiлу дiжу фарби та й поставив її в кутi на подвiр'ї, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в сей розчин. Лис Микита в першiй хвилi занурився в нього з головою i мало не задушився. Але потiм, дiставши заднiми ногами дна бочки, став собi так, що все його тiло було затоплене в фарбi, а тiльки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак вiн 3 Кобеля – торба. 20 вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бiдолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олiї майже душив його, але що було дiяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надiйде господар бочки i застане його тут? Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бiдний Лис Микита мусив сидiти в фарбi тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такiм строї4 , появився на вулицi, то вже не пси, але люди кинуться за ним i не пустять його живого. Аж коли смерклося. Лис Микита прожогом вискочив iз своєї незвичайної купелi, перебiг вулицю i, не спостережений нiким, ускочив до садка, а вiдси бур'янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лiсу. Довго ще тяглися за ним синi слiди, поки фарба не обтерлася трохи або не висхла. Вже добре стемнiлося, коли Микита добiг до лiсу, i то не в тiм боцi, де була його хата, а геть у протилежнiм. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бiгти зо двi милi, але на се у нього не ставало вже сили. Тож, пiдкрiпившися трохи кiлькома яйцями, що знайшов у гнiздi Перепелицi, вiн ускочив у першу-лiпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився у ньому з головою i заснув справдi, як по купелi. Чи пiзно, чи рано встав вiн на другий день, сього вже в книгах не записано, – досить, що, вставши з твердого сну, позiхнувши смачно i сплюнувши тричi в той бiк, де вчора була йому така немила пригода, вiн обережненько, лисячим звичаєм, вилiз iз нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокiйно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях. «Саме добра пора на полювання!» – подумав. Але в тiй хвилi зирнув на себе – господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку вiн кинувся тiкати, але ба, сам вiд себе не втечеш! Зупинився i знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мiй хвiст, мої ноги? Нi, не пiзнає, не пiзнає, та й годi! Якийсь дивний i страшний звiр, синiй-синiй, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжаковими колючками, а хвiст у нього – не хвiст, а щось таке величезне i важке, мов довбня або здоровий ступернак5 , i також колюче. 4 Стрiй – убрання. 5 Ступернак – товкач. 21 Став мiй Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтрiпатися – не йде. Пробує обкачатися в травi – не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами – болить, але не пускає! Пробує лизати – не йде! Надбiг до калюжi, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, – де тобi! Фарба олiйна, через нiч у теплi засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито! В тiй хвилi де не взявся Вовчик-братик. Вiн ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звiра, всього в колючках та гудзах i з таким здоровенним, мов iз мiдi вилитим, хвостом, вiн аж завив з переляку, а отямившися, як не пiшов утiкати – ледве хлипає! Подибав у лiсi Вовчицю, далi Ведмедя, Кабана, Оленя – всi його питають, що з ним, чого так утiкає, а вiн тiльки хлипає, баньки витрiщив та, знай, тiльки лепоче: — Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж! — Та що, що таке? – допитують його свояки. — Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж! Що за диво! Зiбралося довкола чимало звiра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жмiньки волосся з-мiж очей i пустила на вiтер, щоб так i його переполох розвiявся, але де тобi, все дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна6 година, звiрi присудили йти їм усiм у той бiк, де показував Вовк, i подивитися, що там таке страшне. Пiдiйшли до того мiсця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собi ж та й кинулися врозтiч. Де ж пак! Такого звiра нi видано нi чувано, вiдколи свiт свiтом i лiс лiсом. А хто там знає, яка у нього сила, якi в нього зуби, якi кiгтi i яка його воля? Хоч i як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все- таки вiн добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на Вовка, а отеє тепер i на iнших звiрiв. "Гей, – подумав собi хитрий Лис, – та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стiйте лишень, я вам покажу себе!" I, пiднявши вгору хвiст, надувшися гордо, вiн пiшов у глиб лiсу, де знав, що е мiсце сходин для всеї лiсової людностi. Тим часом гомiн про нового нечуваного i страшного звiра розiйшовся геть по лiсi. Всi звiрi, що жили в тiм лiсi, хотiли хоч здалека придивитися новому гостевi, але нiхто не смiв приступити ближче. А Лис Микита мов i не бачить сього, йде собi поважно, мов у глибокiй задумi, а прийшовши насеред звiрячого майдану, сiв на тiм пеньку, де звичайно любив сiдати Ведмiдь. 6 Непорадна – лиха. 22 Сiв i жде. Не минуло й пiвгодини, як довкола майдану нагромадилося звiрiв i птахiв видимо-невидимо. Всi цiкавi знати, що се за поява, i всi бояться її, нiхто не смiє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять i тiльки чекають хвилi, щоб дати драпака. Тодi Лис перший заговорив до них ласкаво: — Любi мої! Не бiйтеся мене! Приступiть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати. Але звiрi не пiдходили, i тiльки Ведмiдь, ледве-ледве переводячи дух, запитав: — А ти ж хто такий? — Приступiть ближче, я вам усе розповiм – лагiдно i солодко говорив Лис. Звiрi трохи наблизилися до нього, але зовсiм близько не важилися. — Слухайте, любi мої, – говорив Лис Микита, – i тiштеся! Сьогоднi рано святий Миколай вилiпив мене з небесної глини – придивiться, яка вона блакитна! I, ожививши мене своїм духом, мовив: "Звiре Остромисле! В звiрячiм царствi запанував нелад, несправедливий суд i неспокiй. Нiхто там не певний свойого життя i свойого добра. Iди на землю i будь звiрячим царем, заводь лад, суди по правдi i не допускай нiкому кривдити моїх звiрiв!" Почувши се, звiрi аж у долонi сплеснули. — Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродiй, наш цар? — Так, дiтоньки, – поважно мовив Лис Микита. Нечувана радiсть запанувала в звiрячiм царствi. Зараз кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмедi нарiзали овець, телят i нанесли цiлу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собi, а решту по справедливостi роздiлив мiж усiх голодних. Знов радiсть, знов оклики зачудування i подяки. От цар! От добродiй! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо вiки вiчнi, мов у бога за дверми! Пiшли днi за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим i м'якосердним, тим бiльше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засiдати, мордувати. Все готове, зарiзане, навiть обскубане i обпатране, приносили йому услужнi мiнiстри. Та й справедливiсть його була така, як 23 звичайно у звiрiв: хто був дужчий, той лiпший, а хто слабший, той нiколи не виграв справи. Жили собi звiрi пiд новим царем зовсiм так, як i без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрiльцi, той мусив загинути, а хто втiк, той богу дякував, що жиє. А проте всi були дуже радi, що мають такого мудрого, могутнього i ласкавого царя, а надто так неподiбного до всiх iнших звiрiв. I Лис Микита, зробившися царем, жив собi, як у бога за дверми. Тiльки одного боявся, щоб фарба не злiзла з його шерстi, щоби звiрi не пiзнали, хто вiн є по правдi. Для того вiн нiколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався i спав тiльки на м'якiй перинi. I взагалi вiн пильнував, щоб нiчим не зрадити перед своїми мiнiстрами, що вiн є Лис, а не жоден звiр Остромисл. Так минув рiк. Надходили роковини того дня, коли вiн настав на царство. Звiрi надумали святкувати врочисто той день i справити при тiй нагодi великий концерт. Зiбрався хор з лисiв, вовкiв, ведмедiв, уложено чудову кантату, i вечором по великих процесiях, обiдах i промовах на честь царя хор виступив i почав спiвати. Чудо! Ведмедi ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але як молодi лисички в народних строях задзявкотiли тоненькими тенорами, то цар не мiг витримати. Його серце було переповнене, його обережнiсть заснула, i вiн, пiднявши морду, як не задзявкає й собi по-лисячому! Господи! Що стало? Всi спiваки вiдразу затихли. Всiм мiнiстрам i слугам царським вiдразу мов полуда з очей спала. Та се Лис! Простiсiнький фарбований Лис! Ще й паскудною олiйною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собi думали, що вiн не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче! I, не тямлячи вже анi про його добродiйства, анi про його величну мудрiсть, а лютi тiльки за те, що так довго давали йому дурити себе, всi кинулися на нещасного Лиса Микиту i розiрвали його на шматочки. I вiд того часу пiшла приповiдка: коли чоловiк повiрить фальшивому приятелевi i дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обдере, оббреше i ми робимося хоть дрiбку мудрiшими по шкодi, то говоримо: "Е, я то давно знав! Я на нiм пiзнався, як на фарбованiм Лисi". 24 Поміркуй над прочитаним, виконай завдання 1. Заповни таблицю: Головні герої казки Другорядні герої казки 2. Назви позитивні та негативні риси Лиса. З’ясуй, які з них переважають, доведи свої думки прикладами з тексту. 3. Мудра Сова пропонує тобі шахову головоломку. Ходом шахового коня прочитай прислів’я, яке відображає головну думку казки І. Франка. 4. Рольова гра. Обери серед однокласників прокурора і адвоката. Прокурор складає звинувачувальну промову, а адвокат промову на захист Лиса, весь клас виступає у ролі присяжних. До словникової скарбнички У творах художньої літератури діють герої (персонажі). Їх може бути більше або менше, але про одного-двох героїв, як правило, розповідається докладніше. Описуються їхні вчинки, стосунки з іншими дійовими особами. Головні персонажі (дійові особи, герої) – це ті, які стоять у центрі твору, характер, дії і вчинки яких змальовуються найдокладніше. Інші персонажі, які допомагають глибше розкрити характери головних героїв, тему та ідею твору, називаються другорядними. 25 Сміх – це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя. В.Гюго Ознайомившись із матеріалом, ти дізнаєшся навчишся зрозумієш  що таке літературна казка;  про цікаві моменти з життя Василя Симоненка;  про історію створення літературної казки  визначати особливості віршованої мови;  складати сенкани та асоціативні кущі  зміст термінів, рима, ритм, строфа;  що є для людини оптимістичний погляд на світ Згадай вивчене  Що таке портрет героя?  Які емоції ти знаєш?  Чи подобається тобі сміятися? ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО асиль Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці на Полтавщині в селянській родині. Зараз тут знаходиться сільський музей Симоненка. Був вдячний матері за любов та ласку, й дідові, який замінив йому батька. Дід зумів передати малому онукові всю правду про свій рід і народ. Саме тому згодом Симоненко став справжнім літописцем свого народу. У школі був найкращим учнем, багато читав і писав вірші. Вищу освіту здобував, навчаючись на факультеті журналістики Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. У Черкасах найповніше розкрився його талант поета і журналіста. Він працював в обласній газеті «Черкаська правда», а також у газеті «Молодь Черкащини». Пізніше призначили власним кореспондентом «Робітничої газети» по Черкаській області. Нещодавно в центрі Черкас з'явилась вулиця Симоненка на згадку про внесок письменника у літературне життя міста. В.Симоненко звертався до різних жанрів та форм. За життя поета вийшла друком лише одна його збірка – «Тиша і грім» (1962). Його відомі В 26 вірші «Лебеді материнства», «Жорна», «Баба Онися», «З дитинства», «Піч», «Дід умер», «Мій родовід», «Злодій», «Я», «О земле з переораним чолом». М. Рильський високо оцінив творчість молодого поета. Можна сказати, що це був злет у творчій долі митця, але 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Письменник не знав батьківської ласки, тому для свого сина хотів стати справжнім татом. Для нього складав казки. Син Олесь згадує історію виникнення казки «Цар Плаксій та Лоскотон». Олесь. Пам`ятаю, як одного разу батько прийшов додому веселий і збуджений. А я ж, навпаки, був насуплений, набурмосений. Батько. Чого сидиш сумний та невеселий; як сотник Забрьоха? Олесь. Щось невесело мені! Батько. Ану, козарлюго, вище голову! Олесь. Тату, напиши мені казочку. Всім щось пишеш, а мені? Батько. Обов`язково напишу. Олесь. А про що! Батько. Про себе напишу. Тільки буду я там, як добрий дядько Лоскотон. Хочеш? Олесь. Еге ж. Олесь. Тато, мені здається, що ця казка не зовсім дитяча. Батько. Так, синку, я вважаю, що дорослим, що прочитають цю казку, буде над чим замислитись. І здається мені, що деякі з них навіть зможуть упізнати самих себе в цій казці. Але для цього потрібен час, і він покаже. Поміркуй над прочитаним, виконай завдання Вікторина «Продовж речення» за біографією В.Симоненка 1. Зараз його хата знаменита тим, що _______. 2. У школі Василь був _______. 3. Вищу освіту здобував у _______. 4. Місто, у якому найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста, це _______. 5. Газети, у яких працював В. Симоненко, це _______. 6. У Черкасах на згадку про внесок письменника, з'явилась _______. 7. Збірка, яка єдиною вийшла друком за життя поета, це _______. 8. За тиждень до смерті В. Симоненка його творчість високо оцінив _______. 9. Помер В. Симоненко 14 грудн _______ року? 10. Для свого сина хотів бути справжнім _______? 27 ЦАР ПЛАКСІЙ ТА ЛОСКОТОН Цареве сімейство Там, де гори і долини, Де гуляє вітровій, – Там цвіте краса-країна З дивним ім'ям Сльозолий. І колись в країні тій Був па троні цар Плаксій, Голова його мов бочка, Очі – ніби кавуни. В Плаксія було три дочки І плаксивих три сини. Старша звалася Нудота, Середульшенька – Вай-Вай, Третя донечка – Плакота, Всі сльозливі через край. А цареві три сини Так і звались – Плаксуни. Отака була сім'я У царя у Плаксія. Цілі дні вони сиділи, Голосили, та сопіли, Та стогнали, та ревли, Сльози відрами лили. Цар Плаксій велів сердито: "Хай із ними день при дні Плачуть всі в країні діти, Бо сміятись і радіти У моєму царстві – ні! Хто всміхнеться – в часі тім Я того негайно з'їм!". Ще була у Плаксія Грізна гвардія своя: В ній служили молодці Забіяки-сльозівці. Хто сміявсь – вони хапали І нагайками шмагали, Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. Цар любив, як плачуть діти, Бо любив їх сльози пити. Отакий був цар Плаксій У країні Сльозолий. 1. У якій країні відбуваються події? 2. Хто панував у країні? 3. Як звали дітей Плаксія? 4. Що заборонялося в тому царстві? 5. Хто служив у гвардії Плаксія? 6. Чи думав цар Плаксій про дітей? 28 Дядько Лоскотон Але в тому диво-царстві, Зневажаючи закон, Жив у мандрах і митарстві Добрий дядько Лоскотон. Він приходив кожний вечір – Хай чи дощ іде, чи сніг – До голодної малечі І усім приносив сміх. Мав він вдачу теплу й щиру, Ще й лукавинку в очах. І була накидка сіра В Лоскотана на плечах. Лоскотливі мав він вуса І м'якенькі, наче пух. І м'яке волосся русе Розсипалося до вух. Він як прийде, залоскоче, То сміється, хто й не хоче. Тільки де він появлявся, Зразу плач там припинявся, І приходив до усіх Голосний та щирий сміх. Не любили Лоскотона Цар Плаксій і Плаксуни, Видавали заборони Проти лоскоту вони. І за дядьком Лоскотоном Із нагайками в руках Охоронці злих законів Полювали по хатах. Але дядько Лоскотон Не боявся цих заслон: Він ходив по всій країні І носив з собою сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. 1. Хто ще жив у царстві Плаксія? 2. Яким за вдачею був Лоскотон? 3. Хто полював за дядьком Лоскотоном? 29 Арешт Лоскотона Розізливсь тоді Плаксій – Цар країни Сльозолий. Гнівно він гукнув із трону: "Гей, ледачі сльозівці! Хто впіймає Лоскотона, Буде муж моїй дочці! Хто його посадить в льох – Вибирай одну із трьох! Бо уже цей Лоскотон Скоро нам розвалить трон: Що тоді ми будем пити, Як не будуть плакать діти!". І завзяті сльозівці Понеслись у всі кінці, Щоб скарати по закону Баламута Лоскотона. Довго скрізь його шукали, У всі шпари заглядали, Перерили всі двори, Обходили всі бори, Час потратили дарма: Лоскотона скрізь нема, Бо його завжди і всюди Од ловців ховали люди. Опівночі Лоскотон, Коли всіх колише сон, Йшов собі в бідняцькі хати Їхніх діток розважати. Був тоді у Плаксія Лютий посіпака, Віроломний, як змія, Капітан Макака. Так хотілося йому Царським зятем стати, Що ні разу в ту зиму Не лягав і спати. Все ходив, усе він слухав І нарешті все рознюхав. На світанку Лоскотон, Насмішивши діток, У міцний поринув сон Між кленових віток. А лукавий капітан Підікрався змієм Й Лоскотонові аркан Зашморгнув на шиї. Руки вивернув назад, Міцно спутав ноги І мерщій у Плаксоград Рушив у дорогу… 1. Яку нагороду запропонував Плаксій за впійманого Лоскотона? 2. Хто допомагав переховуватися Лоскотону? 3. Хто зловив Лоскотона? 30 Весілля в палаці Лоскотона посадили За вузенькі грати, А в палаці порішили: – Час весілля грати… – Гей, зійшлися царенята І придворна свита Наречених шанувати, Сльози діток пити. До вінця веде жених Висохлу Нудоту, Та дивитися на них Зовсім неохота. Хоч Макака був бридкий, А вона ще гірша, Їм поет один гладкий Присвятив ще й вірша. Стільки там було хвальби, Так скрасив їх вроду – Навіть жаби від ганьби Булькнули у воду! Але цар ходив, пишався, Він із зятем цілувався, Похвалявся: "Ну, тепер Лоскотон, вважай, умер! Недоступним став для всіх Голосний та щирий сміх. Тож від радості стрибайте! Тож від радості ридайте! Ми тепер встановим скрізь Віковічне царство сліз!". Так розхвастався Плаксій – Цар країни Сльозолий. Звільнення Лоскотона Та поки гуло весілля, То п'яниці вартові Напились якогось зілля Та й поснули у траві. А вночі йшли до в'язниці Батраки й робітники, Щоб звільнити із темниці Лоскотона на віки. Рознесли всі перепони, Гнули грати, мов прути: – Гей, веселий Лоскотоне, Це прийшли твої брати! Йди до нас, веселий брате, В нашу здружену сім'ю! Підем разом догравати Ми весілля Плаксію… 1. Кого веде до вінця капітан Макака? 2. Через що жаби «булькнули» у воду? 3. Чим похвалився цар Плаксій? 1. Хто звільнив Лоскотона? 2. Про що домовилася здружена сім’я? 31 Продовження весілля У палаці кожен скаче Та від щастя гірко плаче, Ллються сльози, як ріка, – Бачте, радість в них така! Раптом цар упав на трон: – Ой, рятуйте – Лоскотом! – Всі відразу "ох!" та "ах!", Жах у кожного в очах. А веселий Лоскотон До царя стрибнув на трон І сказав йому якраз: – Насмієшся ти хоч раз!.. – Став царя він лоскотати, І Плаксій став реготати. Так сміявсь – аж заливався, Аж від реготу качався, Кулаками очі тер – Потім лопнув і помер. Ой, була ж тоді потіха – Цар Плаксій помер од сміху! З ним придворні одубіли, Бо сміятися не вміли. А цареві три сини, Три завзяті Плаксуни, Так сміялись-реготали, Що штани з них поспадали – Тож всі троє без штанів До чужих втекли країв. Три царівни теж навтьоки У чотири бігли боки. Кровопивці-сльозівці Стали п'явками в ріці, А Макака-забіяка З'їв себе із переляку. Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітям носить щирий сміх В розмальованій торбині, В пальцях лагідних своїх. Схочеш сам піти в цей край, То маршрут запам'ятай: Треба йти спочатку прямо. Потім вправо завернуть, А тоді поміж дубами Поведе наліво путь. Після цього вже помалу Чимчикуй куди попало: Як од втоми не впадеш – 1. Що трапилося з царем після звільнення Лоскотона? 2. Куди поділися сини та доньки царя? 3. Що сталося з вельможами царськими? 4. Як потрапити до веселого краю? 5. Чим був сміх дядька Лоскотона: зброєю чи ліками? 32 Поміркуй над прочитаним, виконай завдання 1. Конкурс «Найуважніший». Упродовж кількох хвилин тобі необхідно підтвердити або спростувати твердження. Якщо згоден, то пиши «Так», а якщо ні, то - «Ні». 1) В. Симоненко народився в с. Біївці на Київщині? 2) Навчаючись у школі, майбутній письменник був дуже здібним учнем? 3) Василь – допитливий хлопець, багато читав? 4) Плаксій - цар країни «Сльозолий»? 5) У Лоскотона були великі вуса? 6) Плакота - найстарша дочка Плаксія? 7) У торбині Лоскотон носив сміх? 8) Плаксій любив пити газовану воду? 9) Капітан Макака - найкращий друг Лоскотона? 10) Плаксій залишився на троні? 11) Плаксій і Лоскотон товаришували? 12) У Плаксія було 4 синів? 2. Робота в парах. Заповни таблицю Ім’я героя Портрет Вчинки Риси Доля героя Лоскотон Плаксій Виконай завдання мудрої сови Перевір свої досягнення Оціни свої завдання за кількістю правильних відповідей: 10 правильних відповідей – «5», 9-7 правильних відповідей – «4», 6-4 правильних відповідей – «3». 1. Як називалася країна, де царював Плаксій? а) Сльозограй; б) Сльозолий; в) Плаксивий край; г) Плакса. 2. З чим порівнюється голова царя Плаксія? а) з бочкою; б) з м'ячем; в) з кавуном; г) з глечиком. 3. Що було заборонено в цій казковій країні? а) розмовляти; б) кричати; в) плакати; г) сміятися. 4. Чому всі сміялися після візитів Лоскотона? а) Він розповідав смішні історії; б) він усіх лоскотав; в) він пародіював Плаксія; г) він показував фокуси. 5. Хто впіймав Лоскотона? а) Капітан Макака; б) гвардійці-сльозівці; в) син Плаксун; г) цар Плаксій. 6. Яку саме дочку цар Плаксій віддав тому, хто упіймав Лоскотона? а) Вай-Вай; б) Нудоту; в) Плакоту; г) Сльозолийку. 33 7. Хто врятував Лоскотона? а) Батраки й робітники; б) діти, що хотіли сміятися; в) таємно закохана в нього дочка Плаксія; г) син Плаксія. 8. Що трапилось з царем Плаксієм після звільнення Лоскотона? а) Лопнув від заздрощів; б) помер від сміху; в) втопився в своїх сльозах; г) втік до іншої країни. 9. Куди поділися діти Плаксія після смерті батька? а) Залишилися царювати по черзі; б) почали жити радісно разом з Лоскотоном; в) померли від сміху; г) втекли до чужих країн. 10.Як потрапити в цю чарівну країну? а) Блукати лісом до цілковитої утоми; б) уявити її уві сні; в) закликати перед сном Лоскотона; г) сховатися в шафі та знайти таємні дверцята. Це цікаво знати До словникової скарбнички Уживай у своєму мовленні! У мовленні часто вживаються прислів’я та приказки. Запам’ятай наведені зразки усної народної творчості і скажи, яких персонажів казки вони стосуються:  Раз добром налите серце вік не прохолоне.  Часок у добрі побудеш – все горе забудеш.  Добре ім’я краще багатства.  Добре роби – добре й буде.  Хто добре робить, тому зло не шкодить.  Хто не робить добре людям, той і сам себе не любить.  Доброго тримайся, поганого цурайся.  Веселий сміх – здоров’я. Лікарі про сміх Сміх – це ліки. Вони виробляють у мозку людини такі речовини, що протистоять вірусам і інфекціям. Щирий сміх захищає нас від нервових розладів. Психологи про сміх Одна хвилина здорового і природного сміху замінює склянку фруктового соку. Одна година щирого сміху замінює путівку до найпрестижнішого курорту. Оптиміст – це той, хто може помічати хороше в будь-якій життєвій ситуації. Песиміст – це той, хто зневірений у краще майбутнє, схильний у всьому вбачати найгірші, темні сторони. 34 Вищий пілотаж Це цікаво знати 1. Пофантазуй, що було б, якби _______:  Плаксій та Лоскотон примирилися.  Макака одружився з Нудотою.  люди не встигли врятувати Лоскотона. 2. Склади асоціативний кущ у вигляді квітки. Які асоціації викликає у тебе слово «добро»? 3. Склади сенкан. Ключові слова: Плаксій, Лоскотон. 4. Уяви себе лінгвістом: вислови власні міркування щодо теми та ідеї казки. 5. Зроби власні ілюстрації до розділів казки для колективного видання збірки-казки. Читаючи художні твори, ви помічали, що одні з них написані мовою, схожою на ту, якою ми спілкуємося у сім’ї чи з друзями, інші – чимось нагадують пісню. Отже, в першому випадку письменники використовують прозову мову. Прикладом її є казки, які ми вивчали раніше. На відміну від прозової, віршована мова є розміреною, має ритм і риму. Саме такою мовою написаний твір Василя Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон». У ньому останнє слово першого рядка співзвучне з останнім словом третього, а закінчення другого рядка – із закінченням четвертого: Але в тому диво – царстві, Зневажаючи закон, Жив у мандрах і митарстві Добрий дядько Лоскотон. Така співзвучність, яка надає мові мелодійності, називається римою. Крім того, віршована мова має ритмічні паузи – короткі перерви під час читання, які у вірші зазвичай збігаються із закінченням рядка. Ще однією відмінністю віршованої мови є те, що її записують у стовпчик (строфу). Важливим у вірші є і ритм – рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів, розміреність і злагодженість у звучанні. І для прозової, і для віршованої мови властива образність, застосування різноманітних художніх засобів. 35 Все-все на світі залежить від нас з вами. І ми з вами залежимо один від одного. Г. Малик Ознайомившись із матеріалом, ти дізнаєшся навчишся зрозумієш  що таке повість-казка  цікаві відомості про сучасну письменницю Галину Малик  давати оцінку вчинкам казкових героїв  аналізувати власні вчинки  долати перешкоди на шляху до мети  вести діалог  чому потрібно доводити початі справи до кінця  перевагу добрих справ Згадай вивчене  Дай визначення поняттям «ритм», «рима», «пауза».  Дай визначення понятттям «віршована мова», «прозова мова».  Дай відповідь на питання «Як стати оптимістом у сучасному житті?». ГАЛИНА МАЛИК ародилася Галина Миколаївна 12 серпня 1951 року в м.Бердянську Запорізької області. Дитинство та юність майбутньої письменниці були радісними й спокійними. Вона добре вчилася в школі, мала веселий характер, почуття гумору і не збиралась бути письменницею. Батько Галини Миколаївни за фахом був агрономом, і його разом із сім'єю направили в Донецьку область працювати на дослідній виноградарній станції. Своє перше знайомство з книжкою Галина Миколаївна запам'ятала на все життя. Це сталося в день її народження, коли мама зробила малій Галинці диво-подарунок – збірку казок, що стала для неї «і букварем, і розвагою, і цілим новим світом». Н 36 Читати почала з п'яти років, як розповідає мама. І тоді ж батьки передплатили дитячі журнали – усі, що тоді друкувалися. Читала дівчинка дуже багато, шкільний бібліотекар спочатку навіть змушувала її переказувати книжки: вона не вірила, що Галя так швидко повертає їх прочитаними. Галина Миколаївна дуже добре пам'ятає, як вона сприймала світ у дитинстві, усі свої дитячі відчуття. Тому її вірші для дітей легкі, з простими, інколи зовсім неочікуваними, сюжетами. Це також вірші-загадки, вірші-підказки, а також такі, у яких часто-густо діти можуть впізнати себе і свої справи, які вони або доводять до кінця, або не доробляють, які вони люблять робити, а які – ні. Якось у інтерв'ю Галина Малик сказала: «Для того, щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною...». Більшість своїх творів письменниця присвятила дітям. Найвідоміші її твори – це «Подорож Алі в Країну Чудес», «Злочинці з паралельного світу», серія невеликих поетичних збірок для дітей. За повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» та «Подорож у королівство сяктаків» в 1988 році Галині Малик було присуджено премію імені О. Копиленка. З незвичайними пригодами Алі, невгамовної героїні цих повістей, уже познайомились юні читачі Іспанії, Італії, Франції, Німеччини та інших країн. А за повість, яка називається «Злочинці з паралельного світу» (а згодом з'явилися й «Злочинці з паралельного світу-2»), Г.М. Малик у 2003 році було присуджено звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки. Поміркуй над прочитаним, виконай завдання 1. Як пройшло перше знайомство Галини Малик з книгою. Що це була за книжка? 2. Кому присвятила більшість творів письменниця? 3. Які нагороди отримала Г.Малик? 37 НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ АЛІ В КРАЇНІ НЕДОЛАДІЇ (скорочено) РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, у якому починаються чудеса ля грюкнула кімнатними дверима й притулила долоні до гарячих щік: — Ой, як соромно! Як негарно все вийшло! Ще місяць тому вона надумала вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй перехотілося вишивати. Вона відклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу в неї не знайшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий! Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була впевнена, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями. Бабуся розгорнула пакунок, і тут усі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток. — Що це? – здивувалася бабуся. — Це... це... вишиваний рушничок... – ледве вимовила Аля й почервоніла, як ті нитки. А тато глянув на неї і стиха мовив: — Ех ти! І тоді Аля втекла до своєї кімнати. Ох, як негарно все вийшло! Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що по неї от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилася. «То ви такі! – сказала вона сама собі. – Ось візьму голку й на-вишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..» — Цілих сто! – голосно промовила вона й затягнула в голку нитку з червоного клубочка. — Еге ж, рівнесенько сто! – повторив раптом хтось за її спиною. Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Він був якийсь неживий, А 38 безбарвний і дуже неприємний – іби цвяхом дряпали по склу. Аля обернулася і... — Хто тут? – прошепотіла вона. На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п’ят, картатому піджаку з широкими кишенями. На голові в чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні зелені черевики з червоними шнурівками. Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої – якогось папірця й почав уважно читати, водячи по рядках указівним пальцем. — Так, так, усе правильно! – задоволено мовив він. – Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки потрібно, щоб... Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитися. Вона неуважно запхнула до кишеньки нитки з голкою, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку – і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на її краєчку, звісивши ноги у величезних черевиках. Аля задерла голову й з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі. А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і розібрала дивні слова: Недо-роби! Недо-пиши! Недо-почни! Недо-лиши! І недо-їж! І недо-ший! І в Недо-ладію Мерщій! Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв із лівої ноги черевика й почав засовувати його до кишені. Черевик помістився, однак носком діставав аж до підборіддя дивного гостя. Тоді отой чоловічок, справді, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і... зник! Раптом щось підхопило Алю, і вона миттю вилетіла в розчинене вікно... 39 РОЗДІЛ ДРУГИЙ, у якому Аля потрапляє в дуже дивну країну А треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчинка. Тобто виглядала вона звичайною: ластовиння на носі, дві кіски, ямочки на щоках. І морозиво любила, як усі. А от вдачу вона мала дуже незвичайну. Вона нічого, ну зовсім нічогісінько не могла доробити до кінця. Почнім з того, що насправді звали її Галя. Але ще як була вона маленькою, вимовляла своє ім’я не повністю. Казала: «Аля хоче! Алі дай!» Тато з мамою так і почали звати її не Галею, а Алею. За ними бабуся з дідусем. Потім – знайомі та сусіди. Так і залишилася вона Алею. Те, що їй клали на тарілку, вона не доїдала. Те, що давали пити, не допивала. Почне малювати – кине, бо набридло. Почне щось ліпити з пластиліну – кине, бо нудно. Почне вишивати – кине, бо нецікаво. Навіть заплестися їй ні разу не вдавалося до кінця. Заплете одну кіску, а за другу й не береться. Так і ходить цілий день – одна коса заплетена, друга ні. Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження. Утім, подивімося, що трапилося далі. Аля недовго мандрувала таким незвичним способом. їй здалося, що вона просто впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилася в геть незнайомому місці. Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі й маленькі риби пішки походжали по його дну, наче прогулювалися. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачат. А біля самого берега гуляли дві плотвички. Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо й казала: — Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі добряче вимокнемо! Неподалік білів у траві цілий острівець ромашок. Алі вони видалися дивними. 40 Придивившись, вона побачила, що лежали вони просто на землі. У них не було ні стебел, ні листя, ні коріння. Та найбільше здивувалась Аля, коли подивилася на небо. Там сяяло не кругле сонце, а рівнесенько відрізана його половина. Промені від неї розходилися тільки в один бік. — Ну й дива! Що це з ними всіма сталося – зі ставком, з квітами, із сонцем?! Та ніхто не відповів їй на це запитання. Тому Аля подумала, що як вона й далі отак сидітиме, то ні про що не дізнається. Дівчинка схопилася на рівні ноги й недалеко завважила шлях, який уривався на березі ставка. Шлях був страшенно покручений і весь у вибоїнах. «Але який би він не був, раз він є, то мусить кудись вести», – подумала Аля й рішуче рушила вперед. РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, у якому Аля знайомиться з першим недоладянином Тільки-но мандрівниця звернула за перший поворот дороги, аж попереду побачила дерев’яний стовпчик. На ньому криво прибита стрілка показувала кудись угору. А на стрілці нерівними літерами нашкрябано «Недоладія». — Що за Недоладія? – уголос запитала Аля. – І де вона, якщо навколо тільки трава та кущі? І тут у цих самих кущах щось зашаруділо. З густого листя висунулася голова. Її прикрашав шкіряний капелюшок з півнячою пір’їною збоку. Капелюшок сидів криво, бо лівого вуха, яке б мало його підтримувати, на голові зовсім не було. Голова повернулася обличчям до Алі. Добре, що хоч очі на місці. Зате одне більше, а друге – менше. Ніс набік скривлений, губи перекошені. Навіть ямочка на підборідді не на своєму місці, а майже біля вуха. Та, незважаючи на це, губи весело всміхалися, очі дивилися лагідно, а обличчя було відкритим і добродушним. — Ти хто? – спитала голова звичайним людським голосом. 1. Що незвичайне сталось із Алею при зустрічі із незнайомим маленьким чоловічком у її кімнаті? 2. Чому і як Аля потрапила до Недоладії? Чи було це справедливо, на твою думку? 41 — Я – Аля, — отямившись від несподіванки, відповіла дівчинка. – А ти хто? — А я – Недоладько! – Губи ще ширше розпливлися в усмішці, а менше око майже зовсім заплющилося. І з кущів виліз кремезний, широкоплечий хлопчина. Стояв він, нахилившись набік, бо ліва нога в нього була коротша від правої. — От такий компот! – ніби вибачаючись за свою зовнішність, сказав новий знайомий. — Який компот? – не зрозуміла Аля. — Е, то в мене така дурна звичка – отак приказувати, – знітився Недоладько й махнув рукою: – Не зважай! — А-а-а! – протягла Аля. Тут вона згадала про стрілку на стовпчику й спитала: – Ти часом не знаєш, що це за Недоладія? — Ой, тепер я зрозумів! – не відповідаючи на запитання дівчинки, вигукнув Недоладько та ляснув себе по лобі: – Ти, напевно, тільки що прибула! От так компот! А я дивлюся на тебе й нічого не второпаю. Бо хоч одна кіска в тебе й не заплетена, та дуже ти схожа на звичайну живу дівчинку! — Як це схожа? Я і є звичайна жива дівчинка! – обурилася А ля. — Як? Справдешня жива?! – не повірив Недоладько. Він так кумедно округлив свої неоднакові очі, що Аля голосно засміялася. РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, у якому Недоладько розповідає про дивні речі Здивований, навіть спантеличений тим, що вперше побачив справжню живу дівчинку, Недоладько починає розповідати про особливості Недоладії, у якій живуть не доведені до ладу справи. Ці справи з реального життя людей потрапляють у його країну. Він розповів свою історію: його не домалював один хлопчик, зокрема його ліве вухо. Ще Аля дізналася, що недороблені справи збирає карлик Недочеревик, який уміє чаклувати. За описом вона його впізнала й зрозуміла, чому потрапила сюди, згадавши бабусин рушничок. Недоладько сказав Алі, що звідси немає дороги додому: на півночі живуть абияки, на заході — якоськи, а на півдні та сході — сяк-таки. Недоладією править Недороль Десятий, він, за словами Недоладька, — добрий. Хлопець радить Алі звернутися за допомогою саме до нього. 42 РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, у якому Аля вперше доводить справу до кінця Недоладько підвівся, підморгнув Алі й, на диво легко ступаючи нерівною дорогою, заспівав: Чисту правду вам сказати не боюсь: так, насправді Недоладьком я зовусь. Ще не все у мене зовні до ладу. І накульгую я трохи, як іду. І очі в мене різні, і ніс – кривий. Та це велике щастя, що я – живий! А як у грудях серце не мертве, а живе, то вирівняти можна що ще криве! От такий компот! Я запевнити від серця можу вас, що всередині у мене все гаразд! Є там чесність і хоробрість, доброта і совість є. Ну, а зовнішність частенько нас обманює! От такий компот! Давно вже Недоладько доспівав свою пісеньку, а вони все ще йшли та йшли. Сонце стояло високо. Алі вже давно хотілося пити. Нарешті мандрівники побачили колодязь, а біля нього – журавля з новеньким відром. Дівчинка радісно підбігла до колодязя й трохи не заплакала: зовсім новеньке відро було без дна. Вода тут, поруч, – чиста, прохолодна, а набрати її нічим! — Яка безглузда країна! – 3 досади в дівчинки на очі навернулися сльози. Атож, живуть десь там лінюхи та шелепи-недотепи – це недоробив, те кинув на півдорозі. А через них і ми мучимося! – підтакнув Недоладько. Але одразу ж похопився: – Ох, вибач, я не хотів тебе образити! Алі одразу ж перехотілося плакати. Вона зрозуміла, що теж належить до отих шелеп-недотеп. — Я не гніваюся, Недоладьку. Якщо і є мені на кого гніватись, то тільки на саму себе, – сумно прошепотіла вона пошерхлими від спраги губами. Вони рушили далі. Аля йшла й згадувала всі компоти, киселі, соки, які не допивала вдома. А молоко! Через те молоко Аля доводила бабусю до сліз. А зараз з якою насолодою випила б вона склянку прохолодного, свіжого молока! 43 Незабаром Аля побачила на квітці велику бабку. — Ой, Недоладьку, дивися, яка гарна! – вигукнула вона. – Давай її сполохаємо – нехай політає! — Вона не літає, – зітхнув Недоладько й зупинився. – У неї немає одного крильця. — «Бідолашна! Їй, мабуть, так хочеться літати!» – подумки пожаліла дівчинка бабку. І раптом згадала, що в одній кишеньці в неї лежить біла в синій горошок стрічка. А в другій – голка з клубочком червоних ни

. Дівчинка присіла коло бабки й заходилася працювати. На крильце вистачило малесенького клаптика, а стрічку вона заховала назад до кишеньки. Обережно, щоб не зробити бабці боляче, Аля пришила крильце. Бабка нерішуче стріпнула ним раз, удруге... Потім знялася й полетіла! Аля дуже зраділа. Недоладько на радощах стрибав навколо неї й підкидав угору капелюха. Потім кинувся цілувати дівчинку. — Ура! Виходить, ти чудово вмієш доробляти недороблене! Ура! І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу до кінця. Вони рушили далі. «Так ось чому мені стало так радісно! – подумала дівчинка. – Виходить, це дуже приємно – розпочату справу доводити до кінця». — Ось ми й прийшли! – перервав її роздуми Недоладько. Він зняв капелюха, кумедно відставив праву ногу й жартівливо вклонився дівчинці: — Вітаю вас, шановна мандрівнице! Ви прибули в столицю найнедоладнішої у світі країни! І справді, перед ними в широкому видолинку лежало місто. РОЗДІЛ ШОСТИЙ, у якому Аля все більше дивується Алю дивує місто, у якому на кривулястих вулицях стоять не будинки, а розвалюхи. Деякі з них – без вікон і дверей... І перехожі тут дивні: кожному чогось не вистачає: або взуття, або одягу, або волосся на голові, а головне – усмішок. Аля з Недоладьком зупинилися біля недотелю з перекошеними віконцями, який більше нагадував кривий хлів. Звідти вийшов якийсь товстун у шкіряній безрукавці. Одна холоша його штанів була довга, а друга сягала лише коліна. 44 РОЗДІЛ СЬОМИЙ, у якому Аля вперше чує про Першого Недорадника Поки Аля розглядала товстуна, Недоладько привітно потиснув йому руку. — Здоров був, Недоштаньку! – усміхаючись, казав він. – Ну, що тут у вас нового скоїлося? — У нас завжди все по-старому! – знехотя буркнув товстун. — Зате поглянь, яку новину привів я! – І Недоладько повернувся до Алі. Та Недоштанько вже обдивився дівчинку, тому навіть не ворухнувся, тільки знову буркнув: — Дівчисько як дівчисько. — Е, не кажи! – І Недоладько змовницьки підморгнув Алі, наче кажучи: «От зараз ми його здивуємо!» – Дивися уважно, старий буркотуне. Адже це – справжня жива дівчинка! Ось тепер Недоштанько таки здивувався. Він навіть обійшов довкола Алі, щоб краще її роздивитися. — А як вона сюди потрапила? – ошелешено запитав він. — Саме цього ні я, ні вона не знаємо, – здвигнув плечима Недоладько. – Зараз головне інше – вона хоче звідси вибратися. — Ну, хто потрапляє сюди, той звідси вже не вибирається, – спохмурнівши, повторив гладун Недоладькові слова. І, немовби вирішивши, що говорити далі про це не варто, повернувся до Алі: — Вибирай собі кімнату й живи, – кивнув він на недотель. – Можу запропонувати цілком пристойне помешкання. Щойно звільнилася кімната, усього-на-всього без дверей. — Усього-на-всього?! – уперше розтулила рот Аля. – А як же там живуть без дверей? — Пхе! Велика біда – без дверей! А як тобі подобаються кімнати без ліжка, без опалення, без водогону й стелі або кімнати без стін? Недоштанько подумав і додав: — Зачекай, оце тобі, мабуть, підійде! Є кімната без телефону! — А хіба тут є кімнати з телефонами? – здивувалася Аля. — Ні, немає. — А взагалі в Недограді хоч один телефон є? — Ні, немає. — То чому ж тоді мені кімната саме без телефону?! — Та саме тому, що його в ній немає! «Якась нісенітниця!» – подумала Аля й запитала: — А кімната, у якій би все було, є? 45 — Ні, немає! – гарикнув Недоштанько. – Не забувай, де ти знаходишся! їй пропонують одну з найкращих кімнат, а вона ще й носом крутить! Бери, поки не пізно, і живи! — Але я не хочу тут жити! Я хочу додому! Мені у вас не подобається! — Ха, відкрила Америку! Нам усім тут не подобається! – роздратовано буркнув Недоштанько. – А раз ти сюди потрапила, значить, тобі теж чогось не вистачає і ти мусиш тут жити! — А от і вистачає, вистачає! Я не хочу і не буду тут жити! – розсердилася Аля й навіть тупнула ногою. — А куди ж ти подінешся? – єхидно запитав товстун. — Ну-ну, не треба сваритися! – утрутився Недоладько. – Я саме збирався тобі пояснити. Вона хоче йти до Недороля Десятого. Га? Що ти на це скажеш? — Скажу, що на це треба наплювати й забути. — Це ж чому? — Бо якщо навіть їй і пощастить дістатися до замку, там її неодмінно схопить Перший Недорадник, і – гоп! – її розпатланої голови наче й не було! Ось чому! — А хто він такий – Перший Недорадник? – спитала Аля. — Про це ти зможеш дізнатися негайно, як тільки ступиш ногою до замку! – ущипливо мовив Недоштанько. Він пішов до будинку й так хряснув за собою дверима, що вони самі ще декілька разів відчинилися й зачинилися. РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, у якому Аля пробирається до замку Недороля Десятого Недоладько мав знайому, яка була служницею в королівському замку. Вона могла провести дівчинку до Недороля Десятого. Уже біля замку Аля помітила, що йому не вистачало однієї башти, а на велетенському годиннику центральної вежі не було хвилинної стрілки, тому він показував тільки години. Недоладько знайомить Алю зі служницею, обличчя якої було вимазане попелом, одягнена вона до пояса в старий лантух, а нижче пояса до п’ят пишно спадала шовкова 1. Опиши місто Недоград. Чому саме так його зображує письменниця? 2. Хто є мешканцями країни Недоладії? 3. Яку справу дівчина довела до кінця? 46 спідниця, гаптована золотом і оздоблена мереживом. Права ніжка її була взута в кришталевий черевичок, а ліва — у важкий дерев’яний. Служницю звали Недопопелюшкою. РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, у якому Недопопелюшка ризикує життям Аля розповіла Недопопелюшці, як опинилася в Недоладії. Вона дізналася, що в замку живе Перший Недорадник, якого всі бояться, бо він усім, кого спіймає, відрубує голову. Недопопелюшка провела Алю до кімнати короля й порадила звертатися до нього не «ваша величність», а «ваша недоречність». Аля зазирнула в щілину – і перед її очима постала кумедна картина. РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, у якому Аля зустрічається з Недоролем Десятим Посередині ліжка сидів маленький чоловічок у нічній сорочці та нічному ковпаку з китицею. Поруч у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо й легенько перебирав струни. Потім умостився зручніше й заспівав сумно-сумно: Знову вечір – все на засувах у замку. Та очей я не заплющу аж до ранку. Тільки привиди блукають в коридорі. Та стоять іще солдати на дозорі. Я нізащо не признаюся нікому, що мені у замку страшно так самому! Тільки місяць загляда у вікна чорні... Ех, немає в мене друзів – є придворні! Я корону одягаю, наче маску. Я свій виступ починаю, наче казку. День у день я знову граю цю давно обридлу роль. Все частіше забуваю – я людина чи король? Хоч би привид завітав до мене в гості. Ми посиділи б, пограли з ним у кості! Тільки й привиди мене чомусь бояться! Ех, обридло як монархом називаться! Поки Недороль співав, дівчинка розмірковувала, як озватися до нього, щоб він, бува, не злякався і не зчинив галасу. Нарешті вона відважилася й тихенько прошепотіла: — Ваша недоречні-і-ість! Та Недороль Десятий усе одно страшенно перелякався. Він заверещав, шпурнув банджо вбік, аж воно жалібно бренькнуло, і почав швидко зариватися в подушки. Від страху він підвивав і приказував: 47 — Пири-ри-риви-вид! Ва-ва-ва! Пи-ри-йшов пири-ри-риви-вид! Рятуйте! Ва-ва-ва! І ось уже на ліжку замість короля височіла гора ковдр і подушок. «Ох, як я його налякала! – почала потерпати дівчинка. – Ще задихнеться там під подушками!». І вона знову покликала: — Ваша недоречність! Вилазьте! Я зовсім не привид! Недороль не відповідав. — Вилазьте, ваша недоречність, вам же там нічим дихати! Знов мовчання. Аля розсердилася. — Ваша недоречність, якщо ви зараз же не вилізете, я піду собі! Купа заворушилася, і почувся голос: — Як-кщо ти не пири-ри-риви-вид, то доторкнися до моєї ру-руки! – І з-під подушок виткнулася тремтяча королівська рука. Аля легенько потисла її. Тоді з-під ковдр вигулькнув спочатку ковпак, а потім і голова Недороля. — Ді-ді-дійсно, начебто не пири-ри-вид! – сказав рін. – То хто ж ти? — Звичайна дівчинка! — Звичайних дівчаток не буває! Тобто не буває в моєму королівстві! Нарешті Недороль виліз і сів, відсапуючись. — Ох-х-х-х, як ти мене налякала! – І він приклав до серця руку. – Я думав, що воно от-от вискочить! Мене вже давно так ніхто не лякав! — Чому? — Бо вже багато-багато років сюди ніхто не заходить! — Чому? — Чому, чому! – розсердився Недороль. Потім підкликав Алю пальцем, нахилився над нею й прошепотів: – Я їх боюся! Оглянувся довкола й ще тихіше додав: — Усіх боюся, але найбільше, – Недороль зблід, наче крейда, – найбільше я боюся свого Першого Недорадника! РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, у якому Аля дізнається про Державну Таємницю — А ти знаєш, чому я боюся свого Першого Недорадника? Бо він зазіхає на мою корону! – плаксиво сказав Недороль Десятий. – Мене рятує тільки те, що в нього немає голови. Але як тільки він роздобуде голову... – Недороль засмучено похитав головою. — Як це – немає голови?! – жахнулась Аля. 48 — Немає – і все! Його намалювала якась дівчинка спочатку з головою. Потім та голова їй чомусь не сподобалася, і вона стерла її гумкою. А іншу так і не намалювала. От він і лишився без голови! І раптом Недороль похопився, вирячив очі, підняв палець вгору і зашепотів: — Але про це ніхто не знає! І ти про це нікому не кажи, бо... бо... бо... Недороль затну вся. Він не знав, яку причину вигадати, щоб змусити Алю мовчати. — Бо це Державна Таємниця! – нарешті придумав він. – Знаєш, що буває за розголошення Державної Таємниці? – Недороль рукою показав, ніби відпилює собі голову. І прохальним голосом запитав: — Ти нікому не скажеш? Алі стало шкода маленького чоловічка. Вона запевнила його: — Ні, ні, не бійтеся, ваша недоречність! Нікому! Діставши таку обіцянку, Недороль полегшено зітхнув. Але, видно, раз почавши відкривати державні таємниці, він не міг уже зупинитися, бо по- змовницьки підморгнув Алі й поманив її за собою. Він узяв свічку, усунув ноги в стоптані пантофлі й рушив до дверей. Двері вели до Тронної Зали. Біля трону Недороль підняв свічку над головою і освітив заглиблення в стіні – нішу. У ній стояли залізні лицарські лати. — Бачиш цей шолом? – спитав Недороль. – Кожен ранок Перший Недорадник приходить сюди й прилаштовує шолом собі на плечі, замість голови, а ввечері ставить його назад. Аля піднялася навшпиньки й зігнутим пальцем обережно постукала по шолому. Усередині загуло, наче в порожній бочці. — Але ж там порожньо! – здивувалася дівчинка. — Ет! – роздратовано сказав Недороль. – Кого цікавлять такі дрібниці – повна в тебе голова чи порожня! Однак те, що Недорадник безголовий, мене рятує. Сама подумай – не може ж він одягти корону на цю залізну каструлю! Що-що, а голова в короля повинна бути в порядку. Принаймні зовні... – Він зітхнув: — Скільки голів він уже переміряв! Це щастя, що жодна йому не підійшла! — Як – переміряв? — Звісно як. Накаже відрубати кому-небудь голову, а потім приміряє її, чи не підійде вона йому. — А ви мовчите й дозволяєте йому робити такі жахливі речі?! – обурено вигукнула Аля. 49 — Отож і видно, що нічогісінько ти не тямиш у королівських справах! – розсердився Недороль. РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, у якому Аля дізнається, з чого побудовано Недоладію Недороль розповів Алі, що вся його гвардія в руках Першого Недорадника, тому він нічого не може вдіяти. Далі дівчинка дізналася від короля, що дорогу з Недоладії додому знає лише Недочеревик, у якого немає душі і який створив із непотребу цю величезну країну. РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, у якому Аля впізнає Першого Недорадника Аля сиділа поруч із Недоролем і лускала горішки. А він тим часом показував їй своє багатство, сховане в ліжку. Чого там тільки не було! І діапроектор, який працював від свічки й показував діафільми, починаючи з кінця, і шахи та кості, у які Недороль грав сам із собою. І флейта, і банджо, і навіть стара «катеринка». І ще багато всякої всячини, якою Недороль рятувався від самотності. «Бідолашний Недороль, йому таки самотньо», – подумала Аля, дивлячись на ці скарби. Коли зійшло півсонця, Недороль Десятий почав збиратися на роботу. Зітхаючи, він натяг мантію і з-під ковдри витяг половинку корони. У короні було зроблено дірочку, крізь яку протягувався мотузок. «Ага! Він прив’язує корону цим мотузком, щоб вона не падала!» – здогадалася Аля. — Допоможи мені, – попросив Недороль. Аля міцно стягла мотузку в нього під підборіддям і гарненько зав’язала бантиком. — Отак буде добре! – утішено пробурмотів Недороль. Він був задоволений, що корона так міцно сидить на голові, хоч мотузок його трохи тиснув. Аля розправила королівську мантію й відступила на крок, милуючись своєю роботою. — От ви й готові, ваша недоречність! А я вже, мабуть, піду. З обличчя Недороля вмить збігла усмішка. Він скривився, немов збирався заплакати. 1. Чого не було на годиннику центральної вежі? 2. Кого боїться Недороль Десятий? Як це його характеризує? 3. Охарактеризуй правителя країни – Недороля Десятого. Це добрий чи поганий персонаж казки? Чому ти так вважаєш? 4. Яку історію розповів Недороль про Першого Недорадника? Чому він рубав голови? 50 — То ти мене покидаєш? – прошепотів він. – А я думав, що ти назавжди залишишся в моєму замку! — Ні, ваша недоречність! На жаль, я не можу. Мені неодмінно треба дізнатися, як вибратися з вашої країни. — Зачекай, зачекай! – раптом захвилювався Недороль. – Ти без допомоги не виберешся із замку. Тебе схоплять гвардійці й відведуть до Першого Недорадника. А він накаже відрубати тобі голову! А скоріше за все ти наскочиш на нього сама. Він цілісінькими днями вештається по замку й винюхує, кого б іще стратити! Алі не хотілося виказувати Недопопелюшку, і тому вона мовчала. Раптом Недороль вигукнув: «Еврика!», схопив Алю за руку й потяг до дверей Тронної Зали. І тут же простягся на підлозі. Аля кинулася його піднімати. — Ваша недоречність, а що означає «еврика»? — Це означає: який же я осел, що раніше не додумався до цього! Але не відволікай мене дурницями й слухай уважно. Кожного ранку, – схвильовано зашепотів він, – Перший Недорадник приходить сюди по шолом. Ось-ось він повинен з’явитися. Поки він одягатиме його, ти побіжиш по галереї. У кінці її є маленькі дверцята до мого саду. А там у кущах бузку є хвіртка. Через неї ти вийдеш у місто. Ось ключ. – І Недороль поклав дівчинці в руку маленького ключика. – Тільки обіцяй: якщо взнаєш дорогу з мого королівства, розкажеш і мені. Тс-с-с! Я чую кроки! Це він! Аля так багато наслухалася про Першого Недорадника, що їй дуже закортіло його побачити. Вона зазирнула в шпарку між одвірком і дверима – і мало не скрикнула від подиву! До Тронної Зали зайшов чоловічок, якого вона колись не домалювала у своєму альбомі! Тоді вона стерла йому обличчя гумкою, бо воно здалося їй жорстоким і злим. А інше так і не намалювала, бо їй саме страшенно обридло малювати. Аля закинула і альбом, і олівці в найдальшу шухляду й відтоді більше не брала їх до рук. 1. Хто знав дорогу з Недолідії до дому? 2. Як трималася корона на голові Недороля Десятого? 3. Що дав Недороль Алі, для того щоб дівчина вибралася із замка? 51 РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, у якому Алі допомагає Недоштанько Аля вибралася із замку й зустріла Недоладька. Він провів дівчинку за місто до пустиря, на якому жив Недочеревик. Його будинок був без вікон і без дверей. Незважаючи на це, Аля все ж таки вирішила сама проникнути до цього зачарованого будинку. РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, у якому Аля проникає до зачарованого будиночка Недоладько привів Алю на пустир. На ньому височіли купи сміття. — Я чекатиму тебе тут, – сказав Недоладько, – аж поки ти не повернешся. Хай навіть мине сто років! — Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі не доведеться чекати! – І Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, що самотньо височів серед пустиря. Дівчинка двічі обійшла його, але не знайшла навіть дірочки, крізь яку можна було б хоч зазирнути всередину. У розпачі вона присіла на камінь під стіною. — От якби тут були ось такі малесенькі дверцята. Тільки-тільки щоб я могла в них пролізти, – сказала Аля й легенько провела пальцем по стіні. І раптом там, де вона провела пальцем, з’явилися дверцята. Саме такі, які вона уявляла. Аля натисла ручку. Двері відчинилися. Перед нею був довгий коридор з високими вікнами. Аля визирнула в найближче з них і побачила чудовий сад і велетенську клумбу. Та милуватися не було коли. Дівчинка рушила коридором. З обох його боків було багато дверей. Кожного разу, узявшись за ручку дверей, Аля переконувалася, що всі вони замкнені. Тоді дівчинка звернула в один із бокових коридорів, потім у другий, третій, а кінця їм не було видно. Аля час від часу виглядала у вікна, які їй траплялися і з лівого, і з правого боку. І завжди за вікном був той самий куточок саду з клумбою. Вона вже геть знесилилася й сіла на стілець, що невідомо звідки взявся в коридорі. «Дивно, – подумала вона, – я добре пам’ятаю, що тут не було жодного стільця!» Раптом у неї в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала – і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти – і стілець з’явився. — Цікаво, чи всі бажання тут виконуються? – голосно промовила Аля. їй одразу ж захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, побачила в своїй руці порцію пломбіру на паличці. 52 Аля рушила далі, смакуючи недоладянським морозивом, проминула декілька дверей і враз зупинилася. — Ой, а якщо я захочу перенестися додому?! – вигукнула вона. – Оце було б чудово! Дівчинка вже було відкрила рота, але перед очима раптом постав стурбований Недоладько. Вона згадала його слова й уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років. — Ні, ні, – схвильовано скрикнула Аля, бо злякалася, що її бажання буде негайно виконане. – Ні, ні! Я тільки хочу дізнатися, як можна вибратися з Недоладії. – І полегшено зітхнула, коли почула в себе за спиною легенький шурхіт. Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано: «Інструкцію по перенесенню див. у чарівній книзі». — Що ж, буду шукати чарівну книгу, – мовила Аля й поспішила далі. Тут вона завважила, що береться вже за четверте морозиво. «Ну, ще одне – і все!» – дала вона собі слово. Незабаром Аля побачила ще одні двері. Натисла на ручку – теж замкнені. — От якби мені ключ, – проказала вона, і враз щось дзенькнуло. Аля побачила під ногами ключ, підняла його й спробувала відімкнути двері. Замок тихенько клацнув. За дверима було темно. Аля обережно ступила через поріг, і тут двері самі зачинилися за нею. — Я пропала! – похолола дівчинка. – Це пастка! Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконця, що скидалися на розрізані навпіл кружальця лимона. Аля присіла навпочіпки й заглянула в найближче віконце. Там, унизу, була невеличка затишна кімнатка. Віконця, що були в Алі під ногами, виходили в кімнатку під самою стелею. У каміні палахкотіли дрова. Посередині кімнати, на столі, лежала велетенська розкрита книга. А на стільці за столом... Аля навіть не повірила власним очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він був не малесенький, а на зріст майже такий, як вона. На голові в нього червонів ковпачок. А на лівій нозі не було черевика. І тепер Аля знала, що звати його – карлик Недочеревик. 53 РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ, у якому Аля читає чарівну книгу «Справаномер» Книга була величезна. Щоб перегорнути сторінку, Недочеревику щоразу доводилося підніматися зі стільця. Нарешті він знайшов, очевидно, те, що шукав, бо витяг із кишені окуляри й почав уважно читати. Потім щось записав на папірець, радісно потер руки і аж підскочив від задоволення. Далі він закрив книгу й присунувся ближче до вогню. Простяг над ним руки й щось тихо замугикав собі під ніс. Він співав голосніше й голосніше. Аля нарешті почала розбирати слова: Балакають про душу! А я сказати мушу, що не знайомий з панею цією! То щось у ній тримають, то щось у ній ховають, ба навіть як співають – то з душею! А хто її бачив? Тримав у руках, чи нюхав, чи пробував з’їсти? Із чого вона? З бур’янів? З комарів? А може, з лопуцька чи з тіста? Яка вона? Чорна, руда чи ряба? А може, в якусь пересмужку? Можливо, давно вже вона не душа, а вже перекинулась в душку? От і виходить, бачте, що душа не коштує і мідного гроша! Бо я за те й копієчки не дам, чого побачити не можу сам, або подержати у жмені, або покласти до кишені! Тут Недочеревик замовк і глянув на годинник на каміні, що як дві краплі води був схожий на годинник з вежі королівського замку. Тільки в цього годинника була і хвилинна стрілка. Годинник показував за одну хвилину дванадцяту. Карлик заметушився й почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його, тупнув ногою і... зник. Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені. Вона згадала, що залишила ключ у замку по той бік дверей. — Швидше, швидше, ключ! – вигукнула дівчинка. І слухала, чи не дзеленькне об підлогу. Але ні! У цій кімнаті бажання не виконувались. Аля зрозуміла, що її замкнено. Шукаючи порятунку, дівчинка згадала, що в кишені в неї лежить ключ від хвіртки з королівського саду. Вона на всяк випадок спробувала відчинити ним двері. Яка радість – замок легко відімкнувся! 54 Але як же тепер дістатися до маленької кімнатки? Аля відімкнула вже декілька дверей, однак усі вони вели в ту кімнату, з якої вона щойно вийшла. З розпачу дівчинка ледь не заплакала. Адже карлик міг повернутися будь-якої миті. А вона так і не встигне прочитати чарівну книгу. «А якщо спробувати знову...» – подумала Аля, підбігла до стіни й швиденько провела по ній пальцем. З’явилися дверцята. Дівчинка прочинила їх і нарешті опинилася в карликовій кімнаті... Вона підійшла до столу й на обкладинці книги вголос прочитала: — Спра-ва но-мер. «Що за Справаномер такий?» – подивувалась Аля, але треба було поспішати, і вона розгорнула книгу. Інструкції до зачарування і розчарування було написано на першій сторінці. Аля перегорнула її і радісно скрикнула. Перед очима була Інструкція № 12 Як перенестися з країни Недоладії Рівно о 12-й годині, коли хвилинна стрілка затулить годинну, стати перед годинником королівського замку, доробити все, що є в тебе недоробленого, і проказати закляття: І до-роби! І до-пиши! І роз-почни! І не лиши! І до-їдай! І до-пивай! І з Недо-ладїї ТІКАЙ! Щоб краще запам’яталось, Аля подумки повторила закляття, потім перегорнула сторінку. Далі йшли адреси. Серед них дівчинка прочитала й свою: «вулиця Будівельників, 127, квартира 121». Вона пробіглась очима до кінця списку, до чистої сторінки, на якій раптом почала з’являтися нова адреса – наче хтось невидимою ручкою швидко виводив літеру за літерою. І тут Аля все зрозуміла. «Цей Справаномер, – подумала вона, – і є отією чарівною книгою, куди записуються всі адреси недороблених справ. І тоді карлик взуває черевика, мчить туди й любісінько забирає недороблене в Недоладію! Усе ясно! Щоб перенестися з Недоладії, він узуває черевика, а щоб повернутися – знімає!». 55 Отож, щоб повернутися додому, їй треба стати на площі перед годинником, заплести другу кіску і, коли проб’є рівно дванадцята, промовити закляття. Аля швиденько перевірила, чи не загубилася стрічка. Ні, вона лежала собі в кишеньці. Заспокоївшись, Аля гортала книгу далі. «Невже я нічого не дізнаюся про себе?» – засмутилася вона. Але коли перегорнула останню сторінку, зрозуміла, що знайшла те, що шукала. На ній рукою Недочеревика було написано: «Список людей, які не доробляють свої справи і яких я відібрав для перенесення до Недоладії». Аля звернула увагу, що в списку проти кожного прізвища стояли цифри: дев’яносто вісім, сімдесят шість, п’ятдесят чотири. Біля Алиного імені, що значилось у списку під номером один, була цифра сто і слово «перенесена». Унизу дівчинка помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ». Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда Сашка Тишка і цифра дев’яносто дев’ять. Отже, йому лишилося не доробити тільки одну справу, і він опиниться в країні Недоладії. «Ні, не буде цього! – вирішила Аля. – Хай-но я виберуся звідси, я всіх їх попереджу». Вона похапцем вирвала листок і заховала в кишеньку. А тепер – швидше до Недоладька, поки не повернувся карлик! Аля пальцем намалювала на стіні двері й вийшла в коридор. Потім зробила те ж саме в коридорі й опинилася на пустирі. Двері за нею одразу ж зникли, але тепер вона знала таємницю будиночка. А до неї, усміхаючись на весь рот, від чого його фізіономія здавалася ще недоладнішою, поспішав Недоладько. РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ, у якому Аля пробує ще раз довести справу до кінця Вийшовши із зачарованого будиночка, Аля зустріла Недоладька, а також Недоштанька та його друзів. Серед них була дивна чотирикутна бабуся, у якої голова була обв’язана хусткою, кінці якої були зав’язані вузликом і стирчали, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. Стара була дуже застудженою. Аля дізналася, що якось один тато попросив свого сина закрутити гвинтика на защіпці старої віконної кватирки. Проте 1. Яким був будиночок Недочеревика? 2. Знайди у тексті інструкцію «Як перенестися з країни Недоладії». Що потрібно було зробити для цього? Чи виконала Аля всі умови? 56 хлопчикові треба було бігти на футбол, і він не докрутив гвинтика й гайнув у двір. Тому через протяг у бабусі Недокватирки постійний нежить, кашель, бронхіт і радикуліт. Аля з великими труднощами, та все ж таки закрутила гвинтика на Недокватирці — і та миттєво видужала. Після цього всі вирушили до недотелю, де Аля всім розповіла, що саме вона не домалювала Першого Недорадника. При цьому вона додала, що знає, як позбавити їхню країну від нього: треба було полагодити хвилинну стрілку на годиннику королівського замку. Виявилося, що Недокватирка знала годинникаря, якого звали Недождень. Він жив у маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Було вирішено таємно пробратися до замку й умовити годинникаря полагодити годинника. РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ, у якому Аля потрапляє до рук Першого Недорадника Аля з Недоладьком знову подалися до королівського замку. Двері їм відчинила заплакана Недопопелюшка. — Що сталося? – стурбувалася Аля. — Перший Недорадник наказав відрубати голову Головному Недокухарю нібито за те, що королю на обід він подав круті яйця. Але ж це неправда, яйця були недоварені, рідкі, я сама перевіряла, – схлипуючи, розповідала Недопопелюшка. – Недокухар був такий добрий! Він завжди пригощав мене ласощами з королівського столу! – І Недопопелюшка залилася слізьми. — Цить, не плач! – заспокоїв її Недоладько. – Скоро цьому настане кінець. Недопопелюшка кулачком витерла мокрі щоки і з надією подивилася на свого приятеля. А Недоладько, нашвидку розповівши їй останні новини, запитав: — Може, ти знаєш, де живе годинникар? — Звичайно, знаю! Адже я щодня ношу йому обід! Я знаю до нього найкоротшу дорогу! Ходімо! Недоладька вони залишили на кухні, наказавши йому видати себе за нового Головного Недокухаря, якщо причепляться гвардійці. Недопопелюшка вела Алю незліченними залами старого замку. Вони дуже поспішали. І все-таки перед одними дверима їм довелося зупинитися. У кімнаті, через яку треба було переходити, хтось був. Навшпиньках підкралися вони до дверей і побачили Першого Недорадника. Він складав до високої шафи сувої королівських наказів і наспівував пісеньку: 57 Порожня голова – не диво. І з нею можна жить щасливо. Думки до неї не приходять і мрії з розуму не зводять. На плечах дуже легко щодня її носить. А головне – вона ніколи ні від чого не болить! Ні від горя, ні від радості, ні від щастя, ні від заздрості. Ні від співчуття, ні від каяття, ні взагалі від цього складного, незручного, від цього неспокійного життя! Тут Недорадник повернув голову, і Аля з жахом побачила, що забороло в шоломі підняте, а з шолома визирає обличчя. Точнісінько таке, яке вона на своєму малюнку стерла гумкою, – хиже і зле. Аля схопила Недопопелюшку за руку і схвильовано прошепотіла: — Дивися, дивися, у нього те обличчя, яке я стерла гумкою! — Яке обличчя? – здивувалася Недопопелюшка. — Там, у шоломі! — Та шолом же порожній! У ньому нічого немає! «Виходить, Недопопелюшка не бачить його обличчя! – зрозуміла Аля. – І ніхто не бачить! Тільки я!» У Алі по спині забігали мурашки – чи то від страху, чи то від морозива. Не треба було стільки їсти! Мабуть, починався нежить, бо дівчинка так голосно чхнула, що в порожній залі аж загуло. Недорадник підстрибнув до дверей, розчахнув їх і схопив Алю за руку. РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ, у якому Недороль Десятий підписує наказ про Алину страту Перший Недорадник наказав двом гвардійцям провести Алю до Тронної Зали до Недороля Десятого, щоб підписати наказ. У чудернацькі лати були вбрані ці гвардійці. В одного замість шолома на голові стирчала стара зелена каструля без дна, ручками донизу. За щит йому правила кришка від виварки, а за спис – пласка залізяка. З одного боку вона закінчувалася гостряком, а з іншого – кружальцем із чотирикутною діркою посередині. Та залізяка щось нагадувала Алі. Але що? У другого гвардійця до грудей була припасована дерев’яна дощечка, на якій куховарки кришать цибулю, а замість списа він тримав держак від граблів з прив’язаною на кінці виделкою. Коли Недороль побачив Недорадника й Алю, він затремтів, подумавши, що дівчинка розповіла йому все з нічної розмови. І в цей момент з його голови злетіла корона. До неї кинувся Недорадник, проте Аля його випередила й, схопивши корону, віддала її власникові. На Алине здивування король підписав наказ, згідно з яким її було засуджено до 58 страти (відрубати дівчинці голову наступного дня рівно о дванадцятій). Недорадник наказав гвардійцям відвести Алю в підземелля й пильнувати її. РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, у якому Аля опиняється в підземеллі А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася й покинула дівчинку в біді? Звичайно, ні! Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в цю мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота й потяг за двері. Звісно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб допомогти, якщо буде треба. — Тс-с-с! – приклав Недоладько пальця до губ і пояснив: – Ти нічим їй зараз не допоможеш. Гвардійці одразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось придумаємо. От такий компот! Він визирнув з-за дверей. У кімнаті вже нікого не було. — Ходімо, – сказав Недоладько, – треба рятувати Алю. Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні ґрати перегороджували його на дві нерівні частини. У меншій сиділи засуджені. У більшій тримав своє знаряддя кат. Аля з жахом розглядала те знаряддя. Тут були різні сокири – маленькі, більші й дуже великі; з короткими і з довгими ручками, із вузькими і з широкими лезами, прямими й загнутими з боків. І кожна сокира стирчала у своїй пласі. Плахи теж були різні – широкі й вузькі, низенькі й високі. На гачку висіло вбрання ката – червоний ковпак з вирізами для очей. Гвардійці замкнули за Алею залізні дверцята й мовчки всілися на краєчок широченної плахи, що стояла найближче до ґрат. Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко. «Як дивно! – думала вона. – Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!» Її сумні думки перервали чиїсь кроки. То прийшов кат. Аля одразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки й маленькі хитрі очиці. Побачивши його, гвардійці, наче по команді, піднялися й відійшли в найдальший куток підземелля. 59 Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись і огидно хихикаючи, звернувся до Алі: — Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи. Підійди ближче. Я – королівський кат. Хи-хи. Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шиї! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько – раз-раз і готово! Хи-хи. Треба, щоб усе йшло як по маслу. Я люблю свою роботу. А в того, хто любить свою роботу, усе завжди проходить гладенько! Хи-хи! Краще підготуватися заздалегідь. Хи-хи. Щоб не було ніяких несподіванок. Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло. Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів. — Хи-хи-хи! Не дивися на мене так, не дивися! Знаєш, хто я? Я – друга людина в королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще, не забувай, я єдина людина в королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи! Та раптом він перестав хихотіти й жалібно сказав: — А я не такий уже й поганий! Я добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш – така робота! – І він знову захихотів: – Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, втомилася. Я вже й так бачу, що тобі найкраще підійде ось ця любонька! – І він узяв до рук невеличку сокиру з коротким держаком. Кат провів пальцем по її лезу. Стурбовано пробурмотів: «Треба трохи підгострити!» Витяг із кишені точило, присів на плаху й заходився гострити сокиру, наспівуючи: Всі чомусь мене обходять стороною. І ніхто не привітається зі мною. І ніхто мені руки не подає – всі не люблять ремесло моє! І чому, чому такий я нещасливий?! Я страшенно ж, я страшенно жалісливий! І коли когось я страчу – усередині я плачу! Ну чому, чому такий я жалісливий! Нагостривши сокиру, він змахнув із ковпака невидиму порошинку й попрямував до дверей. На порозі кат обернувся до Алі й сказав: — Я пішов! Хи-хи! До скорої зустрічі завтра вранці! Спи спокійно! Хи-хи-хи-хи! 60 РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, у якому Аля, якби вона не спала, могла б почути дивну розмову Стомлена Аля заснула, а гвардійці почали розмову. Одного звали Недоборода (у нього було лише півбороди), а другого – Недовус (у цього був лише лівий вус). Вони почали обурюватися, що Перший Недорадник уже почав дітей хапати, їм стало шкода дівчинки. Вони, ніби змовившись, встали й підійшли до залізних дверцят, Недоборода вставив ключ у замок – і тут почулися кроки. Гвардійці з переляку залишили ключ у дверцятах, кинулися назад і повсідалися. РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ, у якому в підземеллі з’являється Недороль Десятий Крадучись, сходами спустився Недороль Десятий. Він розбудив Алю, щоб подякувати за те, що вона врятувала його корону, і щоб попрощатися. Аля здивувалася, бо думала, що король прийшов її врятувати. Недороль сказав, що боїться опинитися на її місці й покинув підземелля, незважаючи на те, що під час їхньої розмови Недовус і Недоборода сказали, що вони не видадуть Недороля, якщо він випустить Алю на волю. РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ, у якому Недопопелюшка приходить Алі на допомогу І знову двері до підземелля тихенько зарипіли й прочинилися, пропускаючи Недопопелюшку. Гвардійці, побачивши її, разом відвернулися від дверей і втупилися в протилежну стіну. Недопопелюшка навшпиньках підійшла до ґрат і покликала Алю. — Це ти?! – радісно підстрибнула дівчинка. — Тс-с-с! – Недопопелюшка приклала палець до губ. — Гвардійці завовтузилися, і один із них сказав: — Я щось нічого не чую, Недобородо! А ти? — Я теж! І навіть не бачу! – відповів другий. Недопопелюшка полегшено зітхнула й схвильовано сказала: — Не падай духом! Ми тебе виручимо! Ніч довга, усі в замку вже поснули, а Недоладько пішов у місто по допомогу. — Слухай уважно, Недопопелюшко! – відповіла їй Аля. – Перш за все треба сховати голову Першого Недорадника. — Як це – сховати? — Дуже просто. Треба пробратися до Тронної Зали. Там за троном є ніша. У ній стоять лицарські лати. Шолом від них Недорадник кожного ранку прилаштовує собі на плечі замість голови. А ввечері 61 знімає й ставить на місце. Зараз ніч. Отже, шолом можна переховати в інше місце. — А для чого його ховати? – усе ще не розуміла Недопопелюшка. — Ну як ти не розумієш! Без голови Недорадник не зможе наказати катові, щоб той відрубав мені голову. – Аля перевела подих. – А якщо ви звільните мене до ранку, – продовжила вона, – то ще невідомо, чи встигне годинникар полагодити годинника до дванадцятої години. Недорадник накаже гвардійцям схопити його і теж відрубати голову. — Тепер я все зрозуміла! – вигукнула Недопопелюшка. – А зараз треба дізнатися, у кого ключ від твоєї в’язниці. По цих словах гвардійці знову забряжчали своїм залізяччям, і один з них сказав: — Здається, ти залишив ключ у замку, Недобородо? — Еге ж, у замку, – відповів другий. — І дверцята можна відімкнути? — Звичайно, якщо повернути ключа ліворуч! — І можна випустити дівчинку з в’язниці? — Звичайно, якщо хтось захоче це зробити! І вони знову замовкли, утупившись у стіну. Недопопелюшка підбігла до дверцят і радісно ойкнула, бо в замку справді стирчав ключ. Вона відімкнула двері, схопила Алю за руку, і вони побігли до виходу з підземелля. Тут у тиші щось знову забряжчало, і почувся голос одного з гвардійців: — Ти чув що-небудь, Недобородо? — Ні, уяви собі, анічогісінько! І навіть зовсім нічого не бачив! – відповів йому другий. І з його голосу було чути, що він усміхається. РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ, у якому виявляється, що полагодити годинник неможливо Цієї ж ночі Аля й Недопопелюшка крадькома пробралися до Тронної Зали й заховали шолом під подушку Недороля, який у цей момент міцно й солодко спав. Потім вони попрямували нагору до комірчини, де жив годинникар Недождень. Недопопелюшка його розбудила й попросила полагодити годинника. Той схопився за голову, сказавши, що це неможливо, адже буквально вчора хтось поцупив хвилинну стрілку, яку він так довго беріг, адже завжди відчував, що вона йому обов’язково знадобиться. 62 РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ, у якому всі вирушають на пошуки стрілки Це справді була прикра новина. Адже без стрілки годі й думати полагодити годинника. А без годинника Алі нічого й мріяти про повернення додому. Усі зажурено мовчали. Та ось Аля підвела голову. В її очах засвітилася надія. — А яка вона, ця хвилинна стрілка? – спитала дівчинка. Вона згадала дивний спис одного з гвардійців, які охороняли її в підземеллі. — Це довга пласка залізяка, з одного кінця загострена. На другому кінці в неї дірочка, у яку просувається чотирикутна вісь, – пояснив Недождень. — Здається, я пригадую, де бачила її! – І Аля розповіла про спис. — Швидше туди! Це, напевно, стрілка! – нетямився від радощів годинникар. Вони вийшли з комірчини. Уже сходило сонце. Починався новий день. Поминувши кілька кімнат, усі помітили, що в замку діється щось незвичайне. Назустріч їм бігли гвардійці. На превелике здивування, вони зовсім не звертали на Алю уваги. Навпаки, здавалося, що гвардійці самі від когось тікають. Вони на бігу скидали із себе лати й шпурляли зброю. Придворні, з перекошеними від жаху обличчями, тягли якісь вузли та валізи. Усі вони бігли із замку й зникали в кривих вуличках міста. Дедалі більше дивуючись, Аля з друзями почала спускатися до підземелля. Тут вони наштовхнулися на ката. Він прожогом промчав повз них і зник за поворотом галереї. А в підземеллі на них чекала ще дивовижніша картина! Усе катове начиння було поперевертане й розкидане, наче тут промчав ураган. Двоє знайомих нам гвардійців спокійнісінько чатували біля в’язниці. А за ґратами з кутка в куток, наче розлючений тигр, бігав Перший Недорадник без голови! Час від часу він кидався на ґрати і тряс їх, ніби намагаючись зламати. Аля і Недопопелюшка завмерли від несподіванки й дивилися на цю вражаючу картину. А Недождень тим часом, щось радісно вигукуючи, підбіг до одного з гвардійців і почав виривати в нього з рук списа. Солдат не чекав такого наглого нападу й тому відчайдушно боронився. Його товариш кинувся йому на допомогу. Невідомо, чим би все скінчилося, якби Аля не підбігла до них. — Недобородо, Недовусе, це ж ми! Невже ви нас не впізнали? Не до вус одразу ж відпустив годинникаря. 63 Усе ще неприязно поглядаючи на Недожденя, Недоборода, відсапуючись, пробурмотів: — А чого він, оце саме, кидається, наче тигр! За хвилину все з’ясувалося. Аля розповіла гвардійцям, навіщо їм знадобився цей дивний спис. Недоборода сам простяг його годинникареві зі словами: «Візьми, друже!» — Та й взагалі, – сказав Недовус, – я бачу, що настав час скидати із себе це залізяччя. А Перший Недорадник оскаженіло тряс ґрати в’язниці. РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ, у якому ми дізнаємося, чому Перший Недорадник опинився за ґратами Справді, як же Перший Недорадник опинився за ґратами? Уранці він, як завжди, пішов до Тронної Зали, щоб одягти шолом. Обнишпорив усю нішу, та шолома не знайшов. Оскаженівши, Перший Недорадник став бігати по замку і з кулаками кидатися на всіх, хто траплявся йому під руки. Переляканий начальник гвардійців утік із замку. Залишившись без командира, солдати покидали зброю й теж подалися навтіки. Безголовий Недорадник спустився в підземелля. Він порозкидав усе катове причандалля, намацав найбільшу сокиру й кинувся до в’язниці. Мабуть, вирішив сам відрубати Алі голову. Та за ним, сховавшись за високу плаху, спостерігали Недоборода та Недовус. Коли Перший Недорадник ускочив за ґрати, вони швиденько зачинили за ним залізні двері. Тепер він був не страшний нікому! Саме у цей час у підземелля спустився кат. Однак замість Алі за ґратами плигав Недорадник без голови. За своє життя кат немало бачив голів без тулубів і тулубів без голів. Але щоб тулуб без голови отак вистрибував і вимахував руками — таке він побачив уперше в житті! Він вирішив, що його ремеслу настав кінець. Бо навіщо тоді відрубувати голову, якщо тулуб і без неї, наче несамовитий, гасає по в’язниці? Кат теж дременув із замку. А Недороль Десятий визирнув зі спальні й побачив навкруги страшний переполох. Він зарився в ліжко, наче в копицю сіна, і тремтів там від страху так, що все ліжко ходило ходором. Його довго не могли знайти, аж поки хтось здогадався зазирнути в ліжко. І звідти витягли зеленого від переляку маленького чоловічка, у якому ледве можна було впізнати Недороля Десятого. 64 РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ, у якому Аля не впізнає деяких давніх друзів Годинникар зі стрілкою спокійно повернувся на вежу. Не гаючи часу, він прив’язався мотузкою до товстої балки й заліз на циферблат велетенського годинника. Аля і Недопопелюшка подавали майстру інструменти. Коли Аля визирнула з вежі, у неї закрутилося в голові – так тут було високо. Якби ненароком мотузка обірвалася, Недождень неминуче б розбився. Але він, здавалося, зовсім забув про небезпеку і з насолодою працював. Цифри на циферблаті радісно усміхалися йому, наче давньому знайомому. І знімали капелюхи, коли майстер постукував по них дзвінким молоточком: дзень-ззень, дзень-ззень! На циферблаті відчинялися віконечка, і звідти нетерпляче визирали хвилини й секунди. їм так уже хотілося скоріше на волю! А поважні години сварили їх, щоб не заважали майстру працювати. І так радісно було в годинникаря на серці, що він заспівав! А години, хвилини й секунди йому підспівували! А цифри танцювали, наче старовинний королівський балет. Ну хто відгадає, чому так буває? Годинник не всім час один відбиває. Комусь – поспішає, комусь – відстає, а декому – навіть назавжди стає! Йому відповіли години: Бо кожна година – неначе людина. Вона циферблатом крокує невпинно. І дехто годині іти помагає, а дехто годину безжально вбиває! Пісню підхопили хвилини: А кому приємно, щоб його вбивали? А кому приємно, щоб його втрачали? А кому приємно, щоб його губили? Кожному приємно, щоб його любили! 65 Не витримали і заспівали секунди: А дехто години вбиває. А дехто хвилини втрачає! А дехто секунди губить, Бо дехто свій час не любить. І знову заспівав годинникар: А коли щодня і щогодини не втрачаєш ти ані хвилини – стане другом диво-циферблат, і в ділах у тебе буде лад. А далі всі підхопили хором: Бо кожна година неначе людина. Вона циферблатом крокує невпинно. Тому ти годині іти помагай, тому ти ніколи її не вбивай! І ось уперше за багато років годинник почав вибивати час. З гарними мелодійними передзвонами відбивав він дев’яту годину ранку. Аля і Недопопелюшка слухали його й дивилися з бійниці вежі на місто. Воно лежало перед ними, наче на долоні. Раптом до них долинув невиразний гомін. Аля побачила, що до площі суне натовп. Вів натовп Недоладько. Недопопелюшка потягла Алю вниз, радісно вигукуючи: — Це Недоладько, Недоладько прийшов! Недоладько дуже зрадів, коли побачив дівчаток живими та здоровими. — А ми прийшли визволяти тебе, – звернувся він до Алі. Аля обернулася і впізнала багатьох знайомих недоладян. Потім знову перевела погляд на Недоладька й раптом ляснула себе по лобі. — Стій тут, нікуди не ходи! – гукнула вона йому й зникла в замку. Дівчинка побігла на кухню, знайшла в каміні кілька холодних вуглинок, міцно затисла їх у кулаці й поспішила назад. — Стань отут, Недоладьку, – хвилюючись, попросила Аля. – Зніми, будь ласка, капелюха й повернися обличчям до сонця. – Вона поставила Недоладька впритул до кам’яного муру, перевела подих і взяла вуглинку. Намалювала йому друге вухо, підправила ніс і продовжила коротку ліву ногу. Але нічого не змінилося. Що ж вона забула? Так, ямочку! Тремтячою рукою дівчинка торкнулася середини Недоладькового підборіддя... І сталося диво! Вухо стало справжнім, перекривлена постать вирівнялася, нога подовшала... Перед Алею стояв стрункий гарний хлопець. Недоладька важко було б упізнати, якби не ті ж щирі очі та добра й лагідна усмішка. Аля сяяла від задоволення. Хтось торкнувся її руки, і дівчинка побачила Недовуса, який стояв поруч і благально дивився на неї. Аля зрозуміла все без слів і швиденько 66 домалювала йому правого вуса. Він одразу ж перетворився на справжній. Ось коли Алі довелося попрацювати! Недоладяни тісно обступили її. Знадобилася не тільки Алина голка з ниткою, але й викрутка, і вуглинки та ще багато різних інструментів, які позносили недоладяни. Сонце підбилося височенько, та Аля все ще доробляла – малювала, зашивала, докручувала, прибивала. А коли нарешті спинилася перепочити, побачила, що навкруги кипить робота. Недоладяни вже самі допомагали одне одному. На площі стояв гамір: там щось прибивали, там пиляли, там клепали. І всюди сяяли усмішки! Усмішки, яких раніше так не вистачало в цій країні! Нарешті Аля згадала про годинник. Його стрілки показували за п’ятнадцять хвилин дванадцяту. Вона побігла шукати Недоладька. Він саме щось пиляв разом із Недоштаньком, у якого штани вже мали обидві холоші. — Ну от, – сказала їм Аля, – тепер я спокійно можу повертатися додому. Адже я навчилася доробляти все, що починаю! Ходімо швидше до годинника, бо в нас обмаль часу! Кличте з нами всіх, хто хоче покинути цю недоладну країну. Та Недоладько, опустивши голову, чомусь знічено переминався з ноги на ногу. РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ, у якому Аля дістає подарунок Недоладько не поспішав до годинника. Він зізнався, що не хоче покидати зі своїми друзями Недоладії. Адже Аля повернеться додому, домалює Недорадника, і він назавжди зникне з їхньої країни. А короля вони влаштують на роботу, якої той забажає. Потім вони дороблять усе, що ще не доробили, і заживуть на славу. Адже це їхня батьківщина! Недочеревик буде приносити недороблені справи, а вони їх гуртом дороблятимуть. Потім один із недоладян, весь вишитий півнями, вийшов із натовпу. Аля збагнула, що це її недовишитий рушничок до бабусиного дня народження. Дівчинка почервоніла, а потім їй було подаровано пакунок, у якому лежав новий, вишитий червоними півнями рушничок. Аля подякувала й попрощалася зі словами: «Не забувайте мене, а я вас ніколи не забуду». 1. Хто допоміг Алі втекти із в’язниці? Опиши цього персонажа. 2. Яким чином вдалося позбутися Недорадника? 3. Як Алі вдалося полагодити годинника? Хто їй допомагав? Де вона дістала деталі, яких не вистачало? 67 РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ, у якому Аля домальовує Першого Недорадника Аля глянула на годинника. Стрілки показували за одну хвилину дванадцяту. Аля витягла з кишені стрічку і швиденько заплела косу. Годинник почав відбивати дванадцяту. І до-роби! І до-пиши! І роз-почни! І не лиши! І до-їдай! І до-пивай! І з Недо-ладії ТІКАЙ! – проказала дівчинка. І враз їй здалося, що вона знову впала зі стільця, бо сиділа на підлозі у своїй кімнаті. Усе було, як і раніше. Лише біля неї лежав пакуночок із рушничком. «Неначе в ракеті!» – подумала Аля. Підвелася з підлоги й знайшла в книжковій шафі старий альбом з недомальованим чоловічком. Дівчинка взяла олівець і почала домальовувати йому голову. У кімнаті було тихо. Тільки олівець шурхотів по альбомному листку. І Аля мимоволі почала наспівувати пісеньку, яка склалася сама собою: Бувають ще на світі справжнісінькі дива: під гумкою зникає у когось голова! Комусь не вистачає то серця, то руки, з’являються на світі недо- чере- вики. Бувають чудеса справжнісінькі на світі! Виходить, ти і я за все-усе в одвіті? Що тут недоробив – отам вилазить боком! Буває, що добро з одним виходить оком! А чесність – без руки, а правда – без ноги! Буває, що і з друзів виходять вороги! От і виходить – перше гарненько поміркуй, а потім вже – не допиши, не дороби, не докажи або не домалюй! Аля дуже старалася. Однак обличчя в чоловічка знову, як і першого разу, вийшло хиже і зле. Та перемальовувати Алі було ніколи — на неї 68 чекала важлива справа: з кишеньки виглядав ріжок довгого списку шелеп- недотеп. А в цей час у Недоладії Недовус і Недоборода, які все ще вартували Першого Недорадника, побачили, як той швидко-швидко закрутився на одному місці, наче дзиґа, і... зник, наче його й не було! А тепер швидше поздоровити бабусю! Аля взяла рушничка і враз зупинилася. Але як же вона подарує його бабусі, коли не сама вишивала цих гарних червоних півнів?! «Та якби я не навчила їх доробляти, цього рушничка взагалі б не було! — подумала Аля. — Виходить, у ньому є й часточка моєї праці! Отже, так і скажу бабусі — це від мене і від моїх друзів!» І дівчинка рішуче прочинила двері до бабусиної кімнати. РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ, останній, і хоч він дуже короткий, його не можна вважати недоробленим, бо такі вони і є, ці останні розділи, які ще звуться епілогами Карлик Недочеревик і досі тиняється по білому світу і збирає в Недоладію недороблені справи. А недоладяни негайно їх доробляють. І невідомо, хто кого переможе, бо ще багато тут у нас недороблених справ. Недороль Десятий влаштувався працювати нічним сторожем. Він цілі ночі грає сам із собою в кості. Кат працює гострильником. Краще за нього ніхто не може нагострити кухонного ножа чи ножиці. А Перший Недорадник висить у Алі над письмовим столом, пришпилений до стіни. Він злісно дивиться на Алю. Адже це через неї він так і не став королем. Однак Аля аніскілечки його не боїться. Та й ніколи їй звертати на нього увагу. Бо в кишеньці в неї ще величенький список з адресами, на які вона неодмінно мусить завітати. А до тебе вона ще не приходила? 1. Чому недоладяни не захотіли тікати з дивної країни? 2. Чи правильно вони вчинили? 3. Що сталося з країною після того, як Аля повернулася додому? 4. Як вона врятувала недоладян від Першого Недорадника? 69 Виконай завдання мудрої сови 1. Прочитай питання і дай на них відповіді: 1) Із скількох розділів складається повість «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії»? За яким принципом автор поділила повість на розділи? 2) Чи можна сказати, що Аля відкладала на завтра те, що можна було зробити сьогодні? Обґрунтуй свою думку. 3) Хто живе в країні Недоладії? 4) Кого боїться Недороль Десятий? Як це його характеризує? 5) Про яку Державну Таємницю Недороль розповів Алі? Чи можна було маленькій дівчинці довіряти «державну таємницю»? 6) Хто з героїв сміливіший – дорослий Недороль чи маленька Аля? Підкріпи свою думку вчинками героїв. 7) Чому Аля не спробувала перенестися додому, коли була в зачарованому будиночку? Як це її характеризує? 8) Чи погоджуєшся ти з такими словами Недороля, сказаними про Недочеревика: «Бути без душі – це навіть гірше, ніж бути без голови»? Обґрунтуйте свою позицію. 9) Що таке ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ? Хто з героїв повісті від початку й до кінця відповідальний, а хто таким стає з часом? 10) Які людські якості виховує повість Г. Малик «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії»? 2. Розгадай кросворд 1 Н 2 Е 3 Д 4 О 5 Л 6 А 7 Д 8 І 9 Я 1. Який подарунок хотіла подарувати Аля своїй бабусі? 2. Ім’я героя, якого Аля першим зустріла в країні Недоладія? 3. Хто знав дорогу з Недоладії до Аліного дому? 4. Хто сидів на плінтусі в кімнаті Алі? 5. Як називався предмет, який тримала плотвичка? 6. Зала в палаці Недороля називалася… 7. Як називалося приміщення, до якого Алю відвели гвардійці? 8. Який елемент був відсутній на казковому годиннику? 9. Як насправді звали Алю? 70 3. Встанови відповідність між героєм та його реплікою Герой Репліка 1. Аля 2. Недоладько 3. Недороль Десятий 4. Недочеревик А Недо-роби! Недо-пиши! Недо-почни! Недо-лиши! І недо-їж! І недо-ший! І в Недо-ладію мерщій! Б Як у грудях серце не мертве, а живе, то вирівняти можна усе, що ще криве! В Хоч би привид завітав до мене в гості. Ми посиділи б, пограли з ним у кості! Г Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі добряче вимокнемо! Ґ Так ось чому мені стало так радісно! Виходить, це дуже приємно — розпочату справу доводити до кінця. 4. Встанови відповідність між героєм та його піснею Герой Пісня 1. Аля 2. Кат 3. Недочеревик 4. Недороль Десятий А Всі чомусь мене обходять стороною. І ніхто не привітається зі мною. І ніхто мені руки не подає – всі не люблять ремесло моє! Б Що тут не доробив – отам вилазить боком! Буває що добро з одним виходить оком! В А дехто години вбиває. А дехто хвилини втрачає! А дехто секунди губить, Бо дехто свій час не любить. Г Порожня голова – не диво. І з нею можна жить щасливо. Думки до неї не приходять і мрії з розуму не зводять. Ґ От і виходить, бачте, що душа не коштує і мідного гроша! Бо я за те й копієчки не дам, чого побачити не можу сам! 5. Встанови відповідність між героєм та його вчинком Герой Вчинок 1. Недопопелюшка 2. Перший Недорадник 3. Недороль Десятий 4. Недочеревик А Намагається провести Алю до годинникаря Б Підписує наказ про страту Алі В Закручує гвинтика на защіпці кватирки Г Записує адреси недороблених справ Ґ Наказує гвардійцям відвести Алю в підземелля 71