Поняття державного режиму
Державно-правовий режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади, що визначається обсягом та рівнем реальності прав і свобод громадян та рівнем їх участі в управлінні державними та суспільними правами.
Варто зазначити, що, не зважаючи на їх схожість, поняття державного режиму не слід ототожнювати з поняттям «політичний режим», оскільки державний режим має дещо вужче значення та не характеризує особливості, форми та можливості всіх елементів політичної системи, таких як партії, політичні рух та подібні об’єднання громадян.
Термін «державний режим» побачив світ у науковому обороті 60-х років 20 століття, однак не варто забувати ще й про вчених доби античності. З Давньої Греції до сьогодення не втрачають актуальність ідеї Платона (427−347 до н.е.) який зробив значний внесок у питання державного режиму. У своїх працях, зокрема у «Держава» він залишив цікаві спостереження щодо видів державного будівництва. Платон згадує чотири форми держави: тимократію, демократію, олігархію та тиранію [19, c. 267−268].
Тимократія – влада найбагатших – форма правління, при якій державна влада перебуває у привілейованої меншини, що володіє високим майновим цензом. Ця форма правління існувала у Стародавньому Римі: згідно з реформою Сервія Тулія було запроваджено поділ суспільства на соціальні класи. Очевидно, що при такій формі правління лише абсолютна меншість мала доступ до влади. Окрім стародавніх часів ця форма правління знайшла своє місце і у відносно недалекому минулому. Як приклад − позбавлення політичних прав землевласників на користь пролетаріату та селян у перші роки після жовтневої революції 1917 року, що підтверджує наявність у виборчих законах елементів тимократії.
Олігархія – влада небагатьох − бідні не беруть участі в управлінні державою. У олігархічному суспільстві є такі, що під час зубожіння або нічого не роблять, або стають злочинцями.
Демократія – влада більшості.
Тиранія – найгірша форма держави. Надлишок свободи призводить до рабства. Тиран, що піднісся на хвилі народного представництва, починає знищувати своїх ворогів, поки біля нього не залишиться нікого.
З усіх чотирьох форм правління, демократія була найбільш актуальною, на думку Платона, але, звісно, не ідеальною. Окремої уваги заслуговує критика демократії Платона.
Як відомо, Платон був послідовником традицій елінійців та піфагорійців та відстоював думку, що істинне буття є буття нерухоме, а все, що рухається, являє собою перехід від буття до небуття. Звідси витікає суть платоновської онтології , що виділяє світ нематеріальних «ідей» − чисте, істинне буття; Світову Душу – ланцюжок між ідеальними та матеріальними світами; фізичний Всесвіт – світ уподібнень, «тіней», що знаходяться між буттям та небуттям і «матерію» − чисте небуття. Звідси ж витікає і соціальне вчення Платона, яке протиставить з одного боку ідеальну Державу – втілення вічної та незмінної трансцендентної Справедливості, що підкоряється космічному Закону; з другого боку – вищезазначені типи держав.
Таким чином, онтологічний аспект платоновської критики демократії полягає в тому, що демократія є віддаленим від ідеалу («ідей») та наближеним до «матерії» суспільним ладом. При демократії, згідно з платоновською теорією, люди йдуть за Світовим Законом, який не є найпрекраснішим, а отже й не має необхідності у змінах, згідно з якими рухаються планети, а для непостійної точки зору натовпу, що, на думку філософа, має схильність до езотеризму, істина недоступна взагалі.
Отже, Платон один з перших відзначив, що демократія є різновидом соціального релятивізму. Критику демократії Платона слід розглядати у контексті його загальновідомої критики релятивізму загалом, яка яскраво виражена у «Теєтеті». Платон стверджує, що якщо є витіканя, то має бути і деяке, що не витікає, оскільки інакше залишається непізнаним і, власне, саме витікання. І якщо існує щось відносне, то має існувати і щось абсолютне. О. Ф. Лосєв вважає це твердження найелементарнішим законом діалектики і трактує його так: стверджуючи наявність руху, ми повинні стверджувати й відсутність руху, інакше ставиться під сумнів сама сутність руху.
Висновок полягає у тому, що демократія вторинна відносно іншого більш стійкого виду державного устрою. Платон зазначає у «Державі», що демократія − це лише одна зі стадій виродження досконалої держави «Золотої Доби».
Поняття демократії як соціального релятивізму багато чого пояснює. Наприклад, воно дозволяє побачити з іншого боку етичні аргументи Платона проти демократії. Крайня моральна легковажність більшості громадян, якою, на думку Платона, характеризується демократичний устрій, є не випадкова, а необхідна, суттєва властивість демократії.
Принципову відмінність у собі несуть погляди на політику Арістотеля, людини, що донесла до нас у своїх творах все інтелектуальне і моральне багатство свого часу.
Надзвичайно цікавою видається розроблена Арістотелем типологія політичних державних форм:
Монархія – влада однієї людини, перша та «божественна» форма держави.
Аристократія – правління «кращої» меншості.
Політія – правління більшості чи тих, хто захищає інтереси більшості та має зброю. Основою такої форми є «середній клас».
Він також виокремлював правильні і неправильні режими. Серед правильних, тих, що відповідає інтересам суспільства, він розглядав монархію, аристократію і політію. До неправильних він зараховував тиранію, олігархію і демократію. Отже, монархія вироджується в тиранію, аристократія в олігархію, політія – в демократію.
Як і інші форми держави, режим має наскрізний зв’язок з владою, проте на відміну від нього не асоціюється безпосередньо ані з порядком формування вищих і місцевих органів державної влади чи організацією верховної влади у державі, як це має місце у випадку з формою правління, ані з будовою держави, адміністративно-територіальною і національною державною організацією влади, що виявляється у формі державного будівництва.
Державний режим постає як організаційно оформлена влада, як процес її функціонування.
Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є вищезгадане визначення її як сукупності методів, способів здійснення державної влади. У тому числі можна назвати схоже до традиційного визначення державного режиму: це розгляд його як системи чи сукупності форм, методів, засобів і способу владарювання, якими державна влада легітимізує своє існування й функціонування.
Державний режим розглядають як найбільш динамічну складник форми держави, відчутно реагуючий попри всі найважливіші процеси та зміни, які наявні в оточуючому економічному і соціально-політичному середовищах, зокрема у відсотковому співвідношенні соціально-класових сил.
Стан і характер політичних відносин визначає конкретний тип влади, його функціональні параметри та знаходить своє вираження у науковій категорії «політичний режим».
Категорія «політичний режим» часто використовується у політології, правознавстві та соціології.
Розглянемо політичний режим з погляду правового підходу. Правовий підхід розуміє під політичним режимом форму правління, пов’язану з особливостями поділу влади. Великий вклад у розвиток теорії зробив Шарль Луї Монтеск’є. Відповідно до його думок режими поділяють на:
Режим злиття влади. Абсолютна монархія, тоталітарні і авторитарні держави.
Режим поділу влади. Президентська республіка.
Режим співробітництва влади. Парламентська республіка.
Недоліком такого підходу є фокус на зовнішніх чинниках, а не на якісних розбіжностях.
Якісний зміст політичного режиму можна охарактеризувати, зваживши на такі чинники:
Характер виборчої системи.
Роль голови держави у політичних відносинах.
Спосіб формування представницьких органів влади.
Відносини між різними гілками центральної влади.
Умови діяльності політичних об’єднань.
Ролі органів насильства у державі.
Наявність в державному суспільстві права − це найважливіша ознака, яка відрізняє суспільство від інших форм розвитку людської спільноти. Основне завдання держави – змусити окремих членів суспільства виконувати закони, які є вираженням загального блага. Монтеск'є розрізняє державу як союз громадян та як союз посадових осіб. «Суспільство не може існувати без влади», саме тому основну увагу у вченні про державу Монтеск'є приділяє проблемі форм правління і розподілу влади. Для класифікації форм правління філософ використовував два поняття: природу правління та принципи правління.
За формою правління держави поділяються на республіку, монархію та деспотію. При цьому республіка та монархія є найбільш сприятливими формами правління. Республіканська форма правління − вся верховна влада знаходиться в народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархічна форма правління здійснюється однією людиною (монархом) за чітко встановленими та закріпленими законами. Деспотія − управління державою перебуває в руках однієї людини на основі свавілля та власного бажання, поза всякими законами і правилами.
За принципом правління Монтеск'є розумів «людські пристрасті», що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. У республіці такими принципами є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівність; в монархії – честь, вигідні для правителя ідеали окремих осіб та суспільних груп; у деспотії – страх. При цьому Монтеск´є підкреслював, що держави занепадають при послабленні в них вищеназваних принципів.
У літературі найчастіше відбувається ототожнення понять «політичний режим» і «державний режим», проте деякі дослідники поділяють сутність поняття «політичний державний режим», де перше поняття ширше від другого.
Так, згідно до Конституційного права, поняття «політичний режим» поступово замінюється поняттям «державний режим». Останніми десятиліттями зростає домінантність точки зору з приводу того, що політичний режим виходить за межі форми держави.
Він то, можливо, зведений до методів діяльності державні органи, і включає, наприклад, роль політичних партій (у країнах тоталітарного соціалізму не можна зрозуміти істоту політичного режиму не враховуючи керівну роль комуністичної партії), масових громадських об'єднань, політичну, зокрема неорганізовану, діяльність різних соціальних груп. Тож у конституційному праві все частіше згадується поняття «політичний режим», розуміючи при цьому «державний режим» (іноді використовується термін «державно-правовий режим». Але ці поняття не слід розводити, тримаючи у голові той факт, що при демократичному політичному режимі, державний режим буде демократичним. Правильним є й зворотне.
Отже ми маємо те, що обидва поняття мають спільну рису: як політичний так і державний режим несе у собі тлумачення «сукупність засобів і методів здійснення права».
Проте є й інша думка про співвідношенні цих понять. Будучи невід'ємним складником форми держави, державний режим неспроможний ототожнюватись із політичним режимом. Політичний режим, як більш широке та більш загальне поняття, включає у собі як методи і засоби здійснення структурі державної влади, так і прийоми, способи реалізації владних повноважень недержавних суспільно-політичних організацій, що є частиною політичної системи суспільства.
Отже, політичний режим є більш широким поняттям, ніж державний режим і тому не варто їх ототожнювати одне з одним.
На відміну від політичного, державний режим є сукупністю форм, методів, прийомів реалізації публічної влади за допомогою державного механізму. Він висловлює характер чинної влади, її зміст. Зазвичай, у поняття «державний режим» укладають співвідношення диктатури і принципи демократії як принципи організації життя.
Державний режим не вичерпує всіх коштів здійснення політичної влади. Крім держави, у суспільстві є політичні сили, які прямо пов’язані з державною владою, але які значно впливають на неї, наприклад промислово-фінансові групи, профспілки, політичні партії, ЗМІ, релігійні та творчі спілки.
Після появи партій, рухів, громадських організацій, монополія держави щодо влади зникає. Ці організації також стають учасниками політичного життя, не виборюють владу, але значно впливають на неї.
На мій погляд, поняття державного і політичного режиму слід об’єднати, оскільки наявність двох практично ідентичних між собою термінів не є логічним явищем і вносить деяке нерозуміння у погляд на державу загалом.
